Перед ними коридором котився візок для хворих, його коліщатка болісно вищали у мертвій тиші. Усі відступили назад, щоб дати дорогу. Медсестра, що котила візок, подякувала їм, злегка схиливши голову.
Беяр був упевнений, що всі ставилися до Жанни з приязню та турботою. Їхнє, без сумнівів, щире співчуття було перемішане з турботою про те, як вона зможе пережити такий шок. Одрік сумно посміхнувся. Молодь, зазвичай, забуває, що покоління Жанни побачило та зазнало набагато більше, ніж коли-небудь доводилося юним людям. Війна, окупація, опір. Вони билися, убивали й бачили смерть своїх друзів. Вони були міцні. Ніщо не здивує таких людей, хіба що, можливо, надмірна гнучкість людського духу.
Нубель зупинився перед великими білими дверима, які відчинив одним поштовхом і пропустив усіх уперед. Їх одразу ж зустріли холодне повітря та різкий запах дезінфектору. Беяр зняв капелюх і притис його до грудей.
Машини більше не працювали. У центрі кімнати під вікном стояло ліжко, на ньому лежало тіло, накрите простирадлом, яке звисало обабіч.
— Вони зробили усе можливе, — пробурмотів Нубель.
— Мого онука вбили, інспекторе? — запитала Жанна. Вона вперше заговорила відтоді, як приїхала до лікарні й дізналася, що вже надто пізно.
Беяр помітив, як руки інспектора нервово стискалися по боках.
— Ще надто рано щось казати, пані Жіро, хоча...
— То ви розглядаєте це як підозріливу смерть чи ні?
— Так.
— Дякую, — промовила Жанна тим самим голосом. — Це усе, що я хотіла знати.
— Якщо все, — промовив Нубель, підходячи до дверей, — тоді я залишу вас, щоб віддати останню шану. Я чекатиму разом з пані Клодеттою у кімнаті для відвідувачів, якщо вам буду потрібен.
Двері зачинилися за ним із гуркотом. Жанна підійшла ближче до ліжка. Її обличчя було аж сірим, а рот міцно стиснений, але спина та плечі залишалися прямими, як завжди.
Вона відгорнула простирадло. У кімнаті повіяло холодом та спокоєм смерті. Беяр бачив, яким ще молодим був Ів. Його шкіра здавалася дуже білою та гладенькою, без жодної зморшки. Голову Іва було перев’язано, але по краях вибивалися пасма його чорного волосся. Руки хлопця були складені на грудях, неначе у юного фараона.
Беяр спостерігав, як Жанна нахилилася і поцілувала онука в лоб. Потім твердою рукою накрила обличчя простирадлом і відвернулася.
— Ходімо! — промовила вона нарешті, взявши Одріка за руку.
Вони разом вийшли до порожнього коридору. Беяр подивився ліворуч, потім праворуч і відвів Жанну до ряду пластикових стільців, прикріплених до стіни. Тиша була надто гнітючою. Автоматично вони притишили свої голоси, навіть попри те, що навколо них нікого не було, хто б міг їх підслухати.
— Я певний час дуже переживала за нього, Одріку, — сказала Жанна, — я помітила, як він змінився. Він став відлюдкуватим і стурбованим.
— Ти запитувала його, що сталося?
Вона кивнула.
— Він сказав, що все гаразд, що він просто втомився і забагато працює.
Одрік поклав свою руку на руку Жанни.
— Він любив тебе. Може, нічого й не було. А можливо, його таки щось мучило, — Беяр замовк. — Не схоже, щоб Іва втягли в щось лихе. Тоді його б гризли докори сумління. Зрештою, найважливіше те, що він зробив правильний вибір: він переслав тобі каблучку, незважаючи на обставини.
— Інспектор Нубель питав мене за каблучку. Він хотів знати, чи розмовляла я з Івом у понеділок.
— Що ти йому відповіла?
— Правду, що я не розмовляла з ним.
Одрік зітхнув із полегкістю.
— Ти думаєш, що Ів заплатив у такий спосіб за передану мені інформацію? — Її голос був нерішучим, але спокійним і чітким. — Скажи мені. Я б хотіла почути правду.
Одрік здійняв руки догори.
— Як я можу сказати тобі правду, якщо й сам її не знаю?
— Тоді скажи мені, що ти думаєш про це. Немає нічого гіршого, — замовкла на хвильку, — ніж незнання.
Беяр пригадав момент, коли камінь завалив вхід до печери, ув’язнивши їх усередині. Він не знав, що з нею відбувалося. Атмосфера замкнутого простору, бурхання вогню, крики солдатів за їхніми спинами. Наполовину забуті спогади та образи. Він не знав, була вона мертва чи жива.
— Es vertat[115], — промовив тихо Беяр Одрік. — Незнання — це найнестерпніша річ, — він ще раз важко зітхнув, — гаразд. Я справді вірю, що таку ціну Ів заплатив за витікання інформації, здебільше щодо Трилогії, але, можливо, також і за щось іще. Гадаю, спершу це були якісь невинні прохання — зателефонувати туди чи сюди, надати докладну інформацію про те, де хтось має бути, з ким вони повинні поговорити — проте невдовзі, гадаю, його почали просити про більше, ніж він би хотів.