— Ти кажеш «вони»? Тоді ти знаєш, хто відповідає за це?
— Просто маю таке припущення, от і все, — швидко промовив Беяр. — Людство не набагато змінилося, Жанно. Ззовні ми бачимо зовсім інше. Ми розвиваємось, упроваджуємо нові закони, нові стандарти життя. Кожне покоління запроваджує власні цінності і відкидає старі, пишаючись своєю витонченістю та мудрістю. Здається, в нас мало схожого з тими, хто жив раніше, — Одрік постукав себе в груди, — але під цією оболонкою плоті б’ється таке саме людське серце, як і завжди. Жадоба, прагнення до влади, страх смерті — ці почуття, — його голос знову став тихим. — Гарні речі в житті також не змінюються: кохання, сміливість, доброта, бажання покласти життя за те, у що віриш.
— Це коли-небудь закінчиться?
Беяр завагався.
— Я молюся, щоб так і сталося.
Над їхніми головами годинник вимірював плин часу. У самому кінці коридору чулися короткі, різкі голоси; кроки та рипіння резинових підошов по підлозі затихли.
— Ти ж не підеш у поліцію?
— Не думаю, що це слушна ідея.
— Ти недовіряєш інспекторові Нубелю?
— Benléu. Можливо. Поліція повернула тобі особисті речі Іва? Одяг, який був на ньому на той час, коли його привезли, вміст кишень?
— Його одяг неможливо... неможливо було врятувати. Інспектор Нубель сказав, що в кишенях Іва не було нічого, крім гаманця та ключів.
— Узагалі нічого? Ні ідентифікаційної картки, ні паперів, ані телефона? Інспектор не вважає це дивним?
— Він нічого не сказав, — повторила Жанна.
— А як щодо його квартири? Вони знайшли там щось? Документи?
Жанна тільки плечима знизала.
— Я не знаю, — вона зробила паузу, — я попросила одного з його друзів написати мені список тих людей, що були в понеділок на розкопках. — Із цими словами Жанна подала йому аркуш із довгим переліком імен. — Він ще не завершений.
Одрік глянув на нього.
— А це що? — поцікавився він, вказуючи на назву якогось готелю.
Жанна також подивилася на аркуш.
— Ти ж хотів знати, де живе англійка, — сказала вона. — Принаймні таку інформацію вона дала інспекторові.
— Доктор Еліс Таннер, — ледве чутно пробурмотів Беяр. Нарешті він знайшов її після такої тривалої розлуки. — Саме туди я маю відправити листа.
— Якщо хочеш, я можу доставити його сама, коли повернуся додому.
— Ні, — промовив він надто різко, так що Жанна здивовано глянула на нього. — Пробач мені, — перепросив Беяр. — Дуже дякую, що запропонувала, але... тобі не варто повертатися додому. Принаймні зараз.
— Чому?
— У них не забере багато часу дізнатися, що Ів вислав тобі каблучку, якщо вони ще досі цього не знають. Будь ласка, поживи у друзів. Поїдь кудись із Клодеттою, куди завгодно. Це небезпечно.
На його подив, Жанна не сперечалася.
— Відтоді, як ми приїхали сюди, ти постійно озираєшся, — зазначила вона.
Беяр посміхнувся. Він завжди вважав, що гарно приховував свою тривогу.
— А як же ти, Одріку?
— Це зовсім інше. Я чекав на цей момент... довше, ніж міг би розказати, Жанно. Все саме так, як і має бути, добре чи погано.
Якийсь час Жанна мовчала.
— Хто вона, Одріку? — нарешті тихо промовила жінка. — Хто ця англійка? Чому вона настільки важлива для тебе?
Одрік знову посміхнувся, але не зміг відповісти.
— Куди ти поїдеш звідси? — запитала вона.
Беяр затамував подих. Йому на думку спав образ його села, яким воно було колись.
— Oustâou[116], — сказав він тихо, — я повернуся додому. A la perfin.[117]
Розділ 41
Шелаг почала звикати до темряви.
Її тримали у стайні чи то в якомусь загоні для тварин. У приміщенні різко тхнуло гноєм, сечею, соломою та солодкавим, нудотним запахом зіпсованого м’яса. Тоненька смужка тьмяного світла вказувала, де двері, але вона не знала, яка зараз година — ранній ранок чи пізній вечір. Вона навіть не була певна, що сьогодні за день.
Мотузка, якою були зв’язані ноги Шелаг, натерла та подразнила чутливу, понівечену шкіру на кісточках. Її руки також були міцно зв’язані разом за спиною, а саму Шелаг прив’язали до одного з металевих кілець, які стирчали зі стіни.
Вона посунулася, намагаючись сісти зручніше. По її обличчю й руках повзали комахи, залишаючи на них укуси. Її зап’ястки боліли там, де терла мотузка, а плечі затерпли. Миші чи щурі ворушилися в соломі, накиданій в кутку загону, але Шелаг призвичаїлася до них, так само як і перестала помічати біль.