Алаїс прокинулася рано від звуків пиляння та стукоту на подвір’ї. Вона глянула з вікна на дерев’яні галереї та перемички, що будувалися над стінами Шато Комталь.
Разючий дерев’яний каркас швидко набував форми. Подібно до небесної дороги, ця споруда являла собою ідеально виграшне місце, з якого лучники сипатимуть град стріл на ворога у випадку, якщо захисні мури Ціутата будуть пошкоджені.
Вона швидко одяглася і вибігла на двір. У кузні гуркотіло полум’я. Молоти гупали по ковадлу: то гострили чи викували зброю. Вояки люто викрикували один одному стислі накази, готуючи вали, линви і противаги для pèireras, себто баліст.
Біля стайні Алаїс побачила Гільєма. Її серце перевернулося. Поміть мене! Він не обернувся і не підвів голови. Алаїс здійняла руку, щоб покликати чоловіка, але, скорившись легкодухості, безвольно опустила її. Вона не принижуватиме себе, вимолюючи в нього ніжності, якщо він не хоче її давати.
Приготування відбувалися не лише в Шато Комталь, а й повсюди в Ціутаті. Каміння з Корб’єра нагромаджувалося на центральній площі для баліст і катапульт. У чинбарні, де шкури тварин готувалися для захисту галерей від вогню, стояв різкий сморід сечі. Безперервна вервечка возів тягнулася через Нарбонську браму, поставляючи в поселення їжу: солоне м’ясо з Ля-П’єжа та Лораґе, вино з Каркассе, ячмінь і пшеницю з рівнин, боби й сочевицю з городів Сен-Мігеля та Сен-Вінсена.
У цих приготуваннях відчувалися гордість і цілеспрямованість. Тільки хмари ядучого чорного диму, що розстилався над річкою й болотами на півночі — де віконт Тренкавель наказав спалити млини та знищити ще не зібраний врожай, — нагадували про те, якою близькою й неминучою була загроза.
Алаїс чекала на Саже в домовленому місці. Її голівка була переповнена запитаннями, які вона хотіла поставити Есклармонд. Проте згодом вони повилітали, спочатку одне, потім друге, неначе птахи над річкою. Коли прийшов Саже, вона не могла вимовити ані слова через своє хвилювання.
Алаїс йшла вслід хлопчикові безіменними вуличками до передмістя Сен-Мігель, поки вони не дісталися низького виходу, що був дбайливо захований у зовнішній стіні. Поблизу чоловіки копали рови, щоб ворог не зміг підступитися надто близько до стін і здійснити підкоп, удари рискалів у землю були дуже гучними, тому Саже мусив кричати, щоб його почули.
— Menina[130] чекає всередині, — раптом дуже серйозно сказав хлопчик.
— А ти не зайдеш?
— Ні. Вона наказала мені привести спочатку вас, а потім повернутися до Шато і знайти начальника фортеці Пелетьє.
— Пошукай його на головному подвір’ї.
— Гаразд, — погодився Саже, знову всміхаючись, — зустрінемося пізніше.
Алаїс штовхнула двері й гукнула, сподіваючись побачити Есклармонд, потім зробила крок уперед. У темряві вона помітила самотню фігуру, що сиділа на стільці у кутку кімнати.
— Проходь, проходь, — відповіла Есклармонд із відчутною посмішкою в голосі, — думаю, Симеона ти вже знаєш?
Алаїс здивувалася.
— Симеон! Він вже тут? — вона скрикнула від приємної несподіванки і кинулася до старого юдея, хапаючи його за руки. — Які новини? Коли ви прибули до Каркассони? Де ви зупинилися?
Симеон голосно та весело розсміявся.
— Так багато запитань! Який поспіх знати все і так хутко! Бертран розповідав, що в дитинстві ти безперестанку ставила запитання!
Алаїс сприйняла таку заувагу з усмішкою. Потім вона опустилася на ослінчик поряд зі столом й, узявши склянку вина, що їй запропонувала Есклармонд, почала слухати їхню розмову. Здавалося, між Симеоном та Есклармонд уже існував зв’язок та безпосередність.
Симеон був управним оповідачем, він впереміжку розказував історії зі свого життя в Шартрі, Без’єрі та деякі спогади про своє перебування на Святій землі. Час минав дуже швидко, поки Симеон розповідав про пагорби Юдеї навесні, про рівнини Сепал, вкриті ліліями, жовтими та фіалковими ірисами й деревами рожевого мигдалю, які неначе килим, простягаються до самісінького краю землі. Алаїс була в захваті.
Тіні поступово видовжувалися. Раптом щось перемінилося, Алаїс навіть не помітила коли саме. Вона просто знервувалась і відчувала трепет у животі, нетерпіння від того, що мало відбутися. Їй стало цікаво, чи так само почуваються перед битвою Ґільєм і її батько. Чи відоме їм відчуття часу, що ось-ось утратить рівновагу.
Алаїс поглянула на Есклармонд. Її руки лежали на колінах, а обличчя було спокійним. Жінка виглядала зібраною та врівноваженою.