— Aquò es vòstre[132], — промовила Алаїс до батька, — дозволь мені зробити це для тебе.
З вуст Пелетьє вирвалося тяжке зітхання.
— Ти наражаєшся на величезну небезпеку, Filha. — Алаїс тільки кивнула. — І ти все ще хочеш це зробити?
— Для мене буде за честь допомогти тобі в такий скрутний час.
Симеон поклав руку на плече друга.
— Вона дуже смілива. Вона справді твоя донька. Тверда й непохитна, як ти, мій старий друже.
Алаїс ледве могла дихати.
— Моє серце говорить проти цього, — нарешті промовив Пелетьє, — а розум погоджується, тому... — Він замовк, неначе боявся вголос вимовити своє рішення. — Коли твій чоловік та пані Агнес відпустять тебе, а Есклармонд поїде з тобою як компаньйонка, то й я дам свою згоду.
Алаїс нахилилася через стіл і поцілувала батька.
— Ти ухвалив мудре рішення, — просіяв Симеон.
— Скільки озброєних чоловіків ви можете нам дати? — спитала Есклармонд.
— Чотирьох вояків, як максимум — шестеро.
— Як швидко це можна залагодити?
— Протягом тижня, — промовив Пелетьє, — якщо діятимемо надто хутко, це приверне увагу. Мені потрібно мати дозвіл від пані Агнес і твого чоловіка, Алаїс.
Вона вже розтулила була рот, щоб сказати, що Гільєм навряд чи помітить її відсутність, але потім передумала.
— Для того щоб твій план спрацював, Filha, треба ретельно дотримуватися етикету. — Уся нерішучість зникла з його обличчя, а в діях з’явилась упевненість, тепер він узявся до роботи. — Алаїс, повертайся в Шато Комталь і знайди Франсуа. Повідом його про свої плани в найкращій формі й перекажи, щоб чекав на мене.
— А ти не йдеш?
— Зараз піду.
— Гаразд, мені забрати Книгу Есклармонд?
Пелетьє криво посміхнувся.
— Оскільки Есклармонд супроводжуватиме тебе, Алаїс, я буду почуватися впевненіше, якщо Книга побуде ще трохи під її охороною.
— Я не хотіла пропонувати...
Пелетьє поплескав себе по таємній кишені під плащем.
— Хоча Книгу Симеона, — батько потягнувся рукою під плащ і витяг звідти згорток в овечій шкурі, який Алаїс краєм ока бачила вже в Без’єрі, коли Симеон віддавав його батькові, — забери до Шато. Заший її у свій похідний плащ. А я незабаром принесу Книгу Слів.
Алаїс узяла Книгу і поклала її до своєї сумочки, потім підняла очі на батька.
— Дякую, Paire, за те, що віриш у мене.
Пелетьє аж почервонів. Саже звівся на ноги.
— Я переконаюся, що пані Алаїс безпечно дістанеться додому, — промовив хлопчик. Усі розсміялися.
— Обов’язково зроби це, gentilòme[133], — звернувся до нього Пелетьє, легенько штовхаючи Саже в спину. — Усі наші надії лежать на її плечах.
— Я бачу в ній твої якості, — зізнався Симеон, йдучи до воріт разом із Бертраном Пелетьє, що вели їх із Сен-Мігеля до юдейського кварталу, — вона смілива, вперта, вірна. Вона так легко не здається. А твоя старша донька теж схожа на тебе?
— Ні, Оріана радше скидається на матір, — кинув він коротко. — Вона схожа на Маргариту і зовні, і характером.
— Так завжди буває. Інколи дитя схоже на одного з батьків, інколи на другого, — Симеон помовчав. — Вона одружена з писарем віконта Тренкавеля?
— У них нещасливий шлюб, — зітхнув Пелетьє, — Конґос уже немолодий і нетерплячий до її витівок. Проте він має гарне становище у маєтку.
Ще якийсь час друзі йшли мовчки. Першим знову озвався Симеон:
— Ти кажеш, донька схожа на Маргариту, вона має бути вродливою.
— Оріана наділена шармом та грацією, які одразу ж впадають в око. Багато чоловіків ще б позалицялися до неї. Дехто з них навіть не приховує цього.
— Твої доньки мають бути для тебе великою втіхою.
Пелетьє зиркнув на Симеона.
— Алаїс так, — потім він дещо завагався. — Наважуся сказати, що я сам винен, але Оріана менш... Я намагаюсь бути неупередженим, та мені здається, що між ними більше немає любові.
— Шкода, — пробурмотів Симеон.
Чоловіки підійшли до воріт.
— На жаль, я не можу переконати тебе залишитися тут, у поселенні, або, принаймні, в Сен-Мігелі. Якщо прийдуть наші вороги, я не зможу захистити тебе поза мурами...
Симеон зупинив його, поклавши свою руку на його.
— Ти надто переживаєш за мене, друже. Тепер мою місію завершено. Я віддав тобі Книгу, яка була мені довірена раніше. Інші дві Книги також у межах цих стін. У тебе є помічниці — Есклармонд та Алаїс. Що з мене тепер взяти? — І Симеон пильно глянув на свого товариша очима, чорними як ніч. — Моє місце тепер серед людей.