Голос свідка був таким тихим, що слухачам треба було напружуватися, щоб почути його розповідь.
— Розкажи нам про Без’єр, — попросив Тренкавель, — розкажи все, що знаєш, не випускай жодної подробиці.
— Французьке військо підійшло до стін у переддень свята Святої Марії Магдалини й отаборилося уздовж лівого берега річки Орб. Найближче до ріки розташовувалися паломники та найманці, жебраки і знедолені, натовп обдертих голодранців, босоногих, одягнених лише в штани й сорочки. Дещо далі було видно клейноди баронів та церковників, що тріпотіли над наметами зеленим, золотавим і червоним. Вони збудували флагштоки і повалили дерева, щоб робити загони для своєї худоби.
— Кого вислали на переговори?
— Ренода Монпейро — єпископа Без’єрського.
Пелетьє нахилився і прошепотів віконтові на вухо:
— Кажуть, що він зрадник, Messire. Він також зголосився взяти участь у хрестовому поході.
— Єпископ Монпейро повернувся зі складеним самим папським легатом списком тих, кого вважали єретиками. Я достоту не знаю, скільки імен було в тому страшному переліку, мій пане, але їх там кілька сотень. Там були імена найвпливовіших, найбагатших, найвизначніших мешканців Без’єра поряд з іменами прихильників нової церкви і тими, кого звинувачували у підтримці «добрих християн». Якби консули видали усіх, кого вважали за єретиків, то місто стало б пустим. Якщо ж ні... — слова музики повисли у повітрі.
— Що ж відповіли консули? — поцікавився Пелетьє. Це покаже, чи втримається їхній альянс супроти Північної Франції.
— Що нехай їх радше втоплять у солоній морській ропі, ніж вони викажуть чи зрадять своїх друзів і мешканців міста.
Тренкавель злегка зітхнув.
— Єпископ утік з міста, прихопивши із собою тільки кількох католицьких священиків. Очільник нашого гарнізону Бернар де Сервіан почав готуватися до захисту.
Чоловік на мить зупинився і важко ковтнув. Навіть Конґос, що сидів, схилившись над пергаментом, підняв голову.
— День двадцять другого липня розпочався досить спокійно і тихо. Було дуже спекотно, навіть із першими променями. Групка хрестоносців, прихильників табору, навіть не вояки, пішли купатися в річці, якраз під стінами укріплення на південному боці фортеці. Наші люди бачили їх зі стін. Почалися взаємні образи. Один з найманців прогулювався на мосту, хизуючись та розсипаючи прокльони. Це так розпалило наших молодих бійців на стінах, що вони самі озброїлися списами, палицями, саморобними барабанами і прапорами. Маючи на меті провчити французів, вони відчинили ворота й спустилися вниз схилом. Перш аніж хтось уторопав, що сталося, вони, репетуючи, накинулися на того найманця. Усе скінчилося в одну мить. Мертве тіло француза скинули з мосту в річку.
Пелетьє глянув на віконта Тренкавеля, його обличчя побіліло.
— Зі стін фортеці жителі міста кричали молодикам, щоб ті швидше поверталися назад, але у них надто паморочилися голови від упевненості, тож вони нікого не слухали. Цей галас привернув увагу зверхника найманців, або Roi[137], як його кличуть підлеглі. Побачивши, що ворота розкрито навстіж, він віддав наказ атакувати. Нарешті наші молоді люди збагнули всю небезпеку свого становища, та було вже надто пізно. Солдати вбили їх на місці. Кілька хлопців, що змогли втекти, спробували замкнути ворота, але найманці виявилися дуже прудкими і досить добре озброєними. Вони силоміць удерлися всередину й тримали ворота відчиненими.
Уже за кілька секунд французькі вояки, озброєні списами, кирками та драбинами, штурмували стіни. Бернар де Сервіан зробив усе від нього можливе, щоб захистити фортецю та втримати оборону, але все сталося занадто швидко. Найманці захопили міську браму.
Щойно хрестоносці опинилися всередині, як почалася справжня різанина. Повсюди лежали тіла, мертві й скалічені; ми були по коліна в крові. Дітей виривали просто з рук матерів і кидали на списи та розрубали мечами. Голови відділяли від тіл і насаджували на палі на стінах, щоб круки дочиста склювали їхню плоть. Тому, здавалося, на нашу поразку дивилися зверху ряди кривавих горгуль, неначе самі зроблені не з каменю, а з плоті й крові. Вони різали усіх, не дивлячись на вік і стать.
Віконт Тренкавель не міг більше мовчати:
— Як сталося, що легати французьких баронів не зупинили цю різанину? Невже вони не знали про неї?
Де Мюрв’єль підняв голову:
— Вони знали, Messire.
— Одначе забиття невинних людей суперечить честі, усім мислимим традиціям ведення війни, — вигукнув П’єр-Роже де Кабаре, — не можу повірити, що абат Сітоський, попри всю його пристрасть та ненависть до єресі, міг дозволити таку різанину християнських жінок і дітей, без відпущення гріхів?