— Без’єр захоплено, — промовив Пелетьє, — три чи чотири дні тому. Ніхто не вижив.
Алаїс опустилася на лавку.
— Усі мертві? — перепитала вона, охоплена жахом. — Жінки і діти також?
— Ми стоїмо на самому порозі загибелі, — раптом сказав Пелетьє. — Якщо вони могли так жорстоко покарати невинних...
— Що тепер буде? — поцікавилась Алаїс, сідаючи ближче до батька.
Уперше відтоді, як він її пам’ятав, Пелетьє відчув страх у голосі своєї доньки.
— Нині ми можемо тільки сидіти і чекати, — промовив він.
Пелетьє радше усвідомлював, аніж відчував її уривчасте дихання.
— Утім, це не вплине на те, про що ми домовилися? — обережно перепитала Алаїс. — Ти ж дозволиш мені перевезти Трилогію у безпечне місце?
— Ситуація змінилася.
З її обличчя він ясно бачив, наскільки рішуче налаштована Алаїс.
— З усією моєю повагою, Paire, зараз маємо ще більше причин поїхати. Якщо ми цього не зробимо, то Книги застрягнуть у Ціутаті. Ти ж не бажаєш цього? — Алаїс замовкла, але батько не відповів. — Зрештою ти, Симеон та Есклармонд офірували собою, усі роки переховуючи, зберігаючи Книги не задля того, щоб зараз покинути їх напризволяще.
— Те, що сталося в Без’єрі, тут не повториться, — раптом суворо сказав Пелетьє, — Каркассона годна вистояти облогу. Вона вистоїть. Книги будуть у безпеці тут.
Алаїс перехилилася через стіл і взяла батька за руки.
— Я молю тебе, не відступай від власного слова.
— Arèst[138], Алаїс, — обірвав її батько, — ми навіть не знаємо, де зараз військо. Трагедія, що трапилася в Без’єрі, нині є застарілою новиною. Минуло вже кілька днів відтоді, як вона сталася. Авангард французів уже, мабуть, недалеко від поселення. Якщо я дозволю тобі їхати, то просто підпишу тобі смертний вирок.
— Але...
— Я забороняю. Тепер це дуже небезпечно.
— Я готова зважитися.
— Ні, Алаїс! — гаркнув Пелетьє, оскільки страх тільки розпалював його гнів. — Це мій обов’язок, а не твій. Я не пожертвую тобою.
— Тоді поїхали разом! — і собі крикнула дівчина. — Сьогодні вночі. Візьмімо Книги і поїдьмо просто зараз, поки ще маємо змогу.
— Надто небезпечно, — вперто повторив батько.
— Ти гадаєш, що я не знаю про це? Так, може статися, уся наша подорож завершиться на вістрі французького меча. Однак це напевно краще — померти, намагаючись допомогти, ніж дозволити страху позбавити нас сміливості.
На подив та розчарування Алаїс, батько посміхнувся.
— Твій дух додає тобі віри, Filha, — понуро мовив він, — але Книги залишаться у Ціутаті.
Алаїс із жахом зиркнула на батька, а потім вибігла з кімнати.
Розділ 47
Два дні після неочікуваної перемоги над Без’єром хрестоносці провели на родючих луках та в щедрій сільській місцевості навколо переможеного міста. Дістати таку нагороду із мізерною кількістю жертв було просто дивом. Господь не міг би дарувати більшого знаку справедливості їхньої справи.
Над ними височіли задимлені руїни колись величного міста. Подекуди великі клуби сірого попелу злітали вгору в недоречно яскраво-блакитне літнє небо, і їх розвіював вітер по сплюндрованій землі. Час від часу було чути, як завалюється мурування й тріщать та розпадаються дерев’яні споруди, такі звуки не можна сплутати ні з чим.
Наступного ранку військо згорнуло табір і відкритим простором попрямувало на південь до римського міста Нарбонни. Попереду колони мужів їхав абат Сітоський, а по боках — папські легати. Абатова тимчасова влада посилилася через спустошливе захоплення міста, яке насмілилося дати притулок єресі. Кожен хрест червоного чи золотого кольору, здавалося, тріпотів, неначе найкращі прапори над Господніми воїнами. Кожне розп’яття вигравало у променях яскравого сонця.
Армія завойовників, немов змія, торувала свій шлях серед соляних озер, застояних водойм і заростей жовтуватих кущів, що овіювалися лютими вітрами з Ліонської затоки. Уздовж дороги росла дика лоза, оливкові пальми та мигдаль.
Французькі солдати, що не звикли до надзвичайного клімату Півдня, ще ніколи не бачили таких краєвидів. Вони хрестилися, вбачаючи у тому доказ того, що таки справді прийшли на залишену Богом землю.
Двадцять п’ятого липня поблизу Капстана хрестоносців зустріла делегація, що складалася з архієпископа Нарбонського та віконта міста.
Нарбонна була великим торговим портом Середземного моря. Хоча осердя міста і розташовувалося трохи далі від берега, але, почувши про те лихо, яке спіткало Без’єр, і маючи надію врятувати Нарбонну від такої ж долі, ізверники церкви, й управителі міста були готові пожертвувати своєю незалежністю та гордістю. При свідках архієпископ Нарбонський і віконт стали навколішки перед абатом Сітоським і зголосилися вповні та незаперечно підкоритися церкві. Вони погодилися видати всіх відомих єретиків легатам, конфіскувати усю власність, якою володіли катари та юдеї, навіть платити податки за своє майно, щоб забезпечити хрестоносців коштами.