Розділ 48
Прийшовши до тями, Симеон збагнув, що він вже не в лісі, а в якомусь приміщенні, схожому на корівник. Він пам’ятав, що йшов кудись далеко. Його ребра боліли від їзди на коні.
Сморід стояв просто жахливий — суміш запахів поту, кіз, вологої соломи і ще чогось, що він не міг розпізнати: нудотний запах, неначе десь гнили квіти. На стіні висіла збруя, а у найближчому кутку біля дверей стояли вила, що сягали не вище чоловічого плеча. На протилежній від дверей стіні висіло п’ять чи шість металевих кілець, до яких, либонь, прив’язували тварин.
Симеон нахилився й глянув собі під ноги. Мішок, який йому накинули на голову, тепер лежав на землі поряд. Його руки й ноги все ще були зв’язані.
Кашляючи та намагаючись виплюнути рештки грубих ниток, Симеон підвівся і сів. Він почувався побитим й одночасно неначе скам’янілим. Симеон поповз назад, доки не дістався дверей. Це забрало трохи часу, але відчуття твердої землі було неймовірним. Перемагаючи слабкість, Симеон звівся на ноги, мало не забившись головою у стелю. Він шарпонув двері. Дерево застогнало і напружилося, але не відчинилося, бо двері було замкнено знадвору.
Симеон не знав, де він є зараз: усе ще неподалік від Каркассони чи набагато далі. Він неясно пригадував собі, ніби його везли на коні через ліс, а потім ще деякий час рівнинною місцевістю. Так-сяк знаючи ці краї, Симеон припускав, що він міг перебувати десь поблизу Требаза.
Він бачив слабкі відблиски світла, що проникали з-під дверей, темно-сині, але ще не чорні, як смола, барви ночі. Приклавши вухо до землі, Симеон почув голоси своїх загарбників десь поблизу.
Вони чекали, поки приїде ще хтось. Симеон холов від самої думки; це доказ, хоча він майже не потрібен, що то була не випадкова засідка.
Симеон знову пересунувся у найвіддаленішу частину шопи, де згодом задрімав.
Чийсь крик надворі привів Симеона до тями. Усі його нерви одразу ж напружилися. Він почув, як чоловіки зірвалися на ноги, потім глухий удар — і дерев’яна балка, що тримала двері, впала додолу. На порозі з’явилося три темні постаті, що вирізнялися на тлі яскравого денного світла. Симеон замружився.
— Où est-il?[139]
Це був тренований, холодний і владний голос прибульця з півночі. Запала тиша. Смолоскип підняли вище, викриваючи місце, де в тіні стояв Симеон, блимаючи від раптового світла.
— Приведіть його до мене.
Симеон ледве мав час упізнати головного організатора засідки, бо його вже схопили за руки і кинули навколінці перед французом.
Симеон повільно звів очі на чоловіка. Той мав жорстоке худе обличчя та невиразні сірі очі. Його туніка та штани були гарні, пошиті в північному стилі, хоча вони не виказували ознак його статусу чи посади.
— Де вона? — прогримів чоловік.
— Не розумію про що ви, — відповів Симеон єврейською мовою.
Він не сподівався удару. Симеон почув, як хруснуло ребро, його ноги підломилися, і він впав горілиць. Хтось грубо схопив його під пахви та знову поставив навколішки.
— Я знаю, хто ти, юдею, — сказав суворий чоловік, — немає жодного сенсу гратися зі мною у цю гру. Я запитую тебе ще раз. Де Книга?
Симеон знову підвів голову, але не сказав нічого.
Цього разу вояк ударив Симеона в обличчя. Біль різко вибухнув у його голові, рот розтулився, а зуби клацнули. На язикові й у горлі Симеон відчув присмак власної крові, змішаної зі слиною.
— Я переслідував тебе як тварину, юдею, — озвався чоловік, — увесь час, від Шартра до Без’єра, а звідти сюди. Я вистежував тебе як звіра. Ти забрав у мене велику частину мого життя. Мій терпець уривається, — чоловік підійшов ближче, так що Симеон бачив ненависть у його сірих, мертвих очах. — Ще раз: де Книга? Ти віддав її Пелетьє? Cest ça?[140]
У Симоновій голові промайнули одразу дві думки. По-перше, що він не годен урятувати себе. І, по-друге, він мав захистити своїх друзів. У нього все ще була перевага. Його очі були заплющені, а кров капала з кутика рота.
— Я маю право знати ім’я свого кривдника, — промовив Симеон, ледве ворушачи розбитими губами. — І помолюся за тебе.
Очі вояка звузилися.
— Не помилися, ти таки розкажеш мені, де подів Книгу.
Симеон замотав головою.
Симеона поставили на ноги. З нього зірвали одяг і кинули долілиць на воза, один чоловік тримав його за ноги, інший за руки, оголивши йому спину. Симеон чув, яку повітрі просвистіла шкіряна нагайка. Потім пряжка досягла його голого тіла, яке здригнулося від різкого болю.
— Де Книга?