— Що ти маєш на увазі?
— Люди дошукуються правди. Вони гадають, що таки знайшли її. Потім вони зупиняються, ніколи не здогадуючись про те, що за їхньою знахідкою ховається щось більш приголомшливе. Історія сповнена релігійних, ритуальних, соціальних символів, украдених в одного суспільства з метою започаткувати і розвинути інше. Наприклад, двадцять п’яте грудня — день, коли християни святкують народини Ісуса із Назарета, насправді є святом Сонця, а також днем зимового сонцестояння. Християнський хрест, так само, як і Грааль, у дійсності являють собою лишень єгипетський символ анкх, привласнений та модифікований імператором Константином. In hoc signo vinces, — себто «цим хрестом переможеш» — саме ці слова приписують йому, коли він побачив символ хреста, що з’явився у небі. У недавні часи прихильники Третього Рейху взяли собі свастику як символ нового порядку. Проте насправді — це давньоіндійський символ переродження.
— Лабіринт, — промовила Жанна, зрозумівши друга.
— L’antica simbol del Miègjorn.[148]
Жанна замислено мовчала, склавши на колінах руки і схрестивши ноги.
— А як щодо сьогодення? — нарешті озвалася вона.
— Оскільки печера була відкрита, це також тільки питання часу, Жанно, — промовив Одрік, — я не єдиний, хто про це знає.
— Однак Сабартські гори були перериті нацистами протягом Другої світової війни, — сказала Жанна, — фашистські мисливці за Граалем знали про чутки, нібито скарби катарів заховано десь у цих горах. Вони провели роки, розкопуючи кожне таємниче місце. Якщо ця печера є настільки значущою, то чому її не знайшли шістдесят років тому?
— Ми певні, що вони до неї не добулися.
— Ти був там? — здивовано перепитала Жанна.
Беяр посміхнувся.
— У лавах Noublesso Véritable спалахують конфлікти, — повідомив Одрік, уникаючи відповіді на її запитання. — Очільником цієї організації є жінка — Марі-Сесіль де л’Орадор. Вона вірить у Грааль і хоче заволодіти ним. Ця жінка вірить в успіх своїх пошуків. Проте в цій організації є й інша людина, — сказавши це, Беяр спохмурнів, — мотиви цього чоловіка геть зовсім відмінні.
— Ти маєш поговорити з інспектором Нубелем, — настійливо промовила Жанна.
— А що, коли він також працює на них? Занадто великий ризик.
Різкий свист гудка прорізав тишу станції. Вони обоє повернулися у той бік, де гули рейки й звідки прибував потяг. Розмову було скінчено.
— Я не хочу залишати тебе тут самого, Одріку.
— Знаю, — відповів Беяр, подаючи їй руку, щоб допомогти зайти в потяг. — Утім, саме так це, здається, має закінчитися.
— Закінчитися?
Жанна відчинила вікно і торкнулася руки свого друга.
— Будь ласка, бережи себе. Не ризикуй собою надто.
Усі важкі двері вздовж платформи зачинились, і потяг рушив уперед, спочатку повільно, потім дедалі швидше, аж поки взагалі не зник у згинах гір.
Розділ 53
Шелаг відчувала, що в кімнаті є ще хтось.
Їй було важко підвести голову: вона почувалася недобре. Її рот був сухим, а потилиця гуділа так, неначе величезна кількість зібраних разом кондиціонерів. Шелаг навіть не могла поворухнутись. Їй знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити, що вона тепер сидить на стільці, руки їй міцно зв’язано за спиною, а ноги припнуто до дерев’яних ніжок.
Почувся ледве вловимий рух, мостини зарипіли, неначе хтось поворушився.
— Хто тут?
Її долоні стали вогкими від страху. Цівочка поту стекла вниз попереком. Шелаг зробила над собою зусилля, щоб розплющити очі, але все ще нічого не бачила. Дівчина панікувала, крутила головою, кліпала очима, намагалася повернути собі здатність бачити, поки не зрозуміла, що в неї на обличчі капюшон. Він тхнув землею і пліснявою.
Чи вона ще досі у тій стайні? Шелаг пам’ятала голку, несподівану та раптову ін’єкцію. Це, мабуть, був той самий чоловік, що приносив їй їжу. Чи прийде хтось урятувати її? Невже ні?
— Хто тут? — спитала вона пошепки. Ніхто не відповів, хоча Шелаг відчувала поруч чиюсь присутність. Повітря було сповнене запаху кремів після гоління та сигарет. — Чого ви хочете?
Двері відчинилися. Почулися кроки. Шелаг одразу відчула, що щось змінилось. Інстинкт самозбереження дався взнаки, і якусь мить вона намагалася звільнитись. Але мотузка затягувалася тільки щільніше, ще дужче тиснучи на плечі і змушуючи їх ще сильніше боліти.
Двері зачинилися з грізним, важким стуком.