— Нарешті, — промовила гід, — ми підійшли до одинадцятиколового наземного лабіринту. Він був виконаний 1200 року і є найбільшим у Європі. Центральна частина автентичного малюнка давно зникла, але решта — справжня. Для середньовічних християн лабіринт являв собою можливість духовного паломництва замість справжньої подорожі до Єрусалима. Звідси наземні лабіринти, на відміну від тих, що зображувалися на стінах соборів та церков, часто-густо були знані як chemin de Jèrusalem, себто «дорога, або шлях, до Єрусалима». Паломники йшли до його центра по колах, інколи багато разів, і це було символом збільшення розуміння чи близькості до Бога. Грішники, що каялися у своїх гріхах, проходили увесь свій шлях навколішки, інколи це забирало в них кілька днів.
Еліс стала пробиратися до виходу, її серце скажено калатало, вона щойно збагнула, який момент прогавила.
Це саме той момент.
Еліс глибоко вдихнула. Симетрію малюнку порушували ряди стільців з кожного боку від нефа, навпроти вівтаря для вечірнього співу. Попри це і попри свої знання про розшуки лабіринту, Еліс була ошелешена величчю малюнка. Лабіринт панував над усім собором.
Повільно, як і решта гурту, Еліс почала рухатися лабіринтом коло за колом — колами, що поступово зменшувалися, неначе у грі «Роби як я», аж доки не дісталася центра.
Утім, вона не відчула анічогісінько, — ні дрижаків на спині, ані прозріння чи переродження. Нічого. Нагнувшись, вона торкнулася землі. Каміння було гладеньким і холодним, але воно не говорило з нею.
Еліс криво посміхнулася сама до себе.
«А чого ти очікувала?» — промайнула уїдлива гадка.
Їй навіть не треба було діставати із сумки свої малюнки лабіринту з печери, щоб зрозуміти: тут їй робити нічого. Не переймаючись цим занадто, Еліс перепросила свою групу і вислизнула надвір.
Після нещадної південної спеки, прохолодне сонечко півночі видавалося дуже приємним, тому наступну годину Еліс шукала те місце, де перед камерою позували Ґрейс Таннер та Одрік Беяр.
Цього місця, здавалося, ніде не було, або ж його не позначено на мапі. Більшість вулиць називалися за тими ремеслами, що їх тут у старі часи розвинули годинникарі, кожум’яки, конюхи, палітурники. Це доводило значущість Шартра як осередку виготовлення паперу та палітурної справи у Франції дванадцятого — тринадцятого сторіч. Але не було жодної вулиці під назвою Труа Дегрес, себто Трьох Сходів.
Зрештою, Еліс повернулася туди ж, звідки починала, вона стояла передзахідним порталом собору. Еліс сіла під стінкою, спершись на огорожу. Одразу ж її погляд упав на ріг вулиці навпроти собору. Вона зірвалася з місця і прожогом побігла через дорогу. На стіні висіла табличка: RUE DE L’ÈTROIT DEGRÈ, DITE AUSSI RUE DES TROIS DEGRÈS (DES TROIS MARCHES)[149].
Вулицю було перейменовано. Посміхаючись сама до себе, Еліс відступила назад, щоб краще роздивитися, і зіштовхнулася з чоловіком, що занурився у читання газети.
— Pardon[150], — промовила Еліс відступаючи від нього.
— Ні, це ви мені вибачте, — відповів той із приємним американським акцентом. — Це моя провина. Я не бачив, куди йду. З вами все гаразд?
— Так, я в нормі.
На подив Еліс, чоловік уважно розглядав її.
— Щось...
— Ви Еліс, чи не так?
— Так, — мовила вона обережно.
— Так, Еліс, звичайно. Ну, привіт, — сказав чоловік, запускаючи руку в густу шевелюру розтріпаного каштанового волосся. — Як дивовижно!
— Пробачте, але я...
— Уїльям Франклін, — промовив чоловік, простягаючи їй руку, — Уїл. Ми познайомилися в Лондоні 1994 чи 1995 року. Нас тоді було багато. Ви тоді зустрічалися з хлопцем... як же його звали... з Олівером. Правильно? Я приїздив у гості до свого кузена.
В Еліс залишилися нечіткі спогади про побачення з Олівером у його переповненій друзями квартирі. Еліс була певна, що запам’ятала американського хлопчика, гарненького, приємного на вигляд, хоча тоді вона була по вуха закохана і не помічала нікого, крім Олівера.
«Невже це той хлопець?» — подумала вона.