— Що ти збираєшся робити тепер? — безнадійно запитав Уїл.
— Ну, тепер я дізналась, як Шелаг пов’язана з цим будинком, — промовила Еліс, — вона працює на них.
— На них? — збентежено перепитав Уїл, відчиняючи двері. Коли вони вислизнули на двір, він спитав:
— Що ти маєш на увазі?
— Але Шелаг тут нема. Пані де л’Орадор та її син також шукають її. З того, що я почула, її тримають десь під Фуа.
Збігши сходами на вулицю, Еліс раптом розгубилася:
— Уїле, я забула сумку в бібліотеці, — промовила вона із жахом у голосі. — Вона за канапою, а в ній — книжка.
Понад усе на світі Уїлові кортіло зараз поцілувати її. Утім, гіршого часу і придумати не можна було. Вони обоє потрапили в ситуацію, якої він до кінця не розумів. А Еліс не вповні довіряла йому. Та це, либонь, було правильно.
Не подумавши, Уїл простягнув руку, воліючи торкнутися її обличчя. Він почувався так, ніби точно знав, яка гладенька й прохолодна у неї шкіра, ніби досі робив це тисячі разів. Потім Уїл пригадав, яку дистанцію Еліс тримала, коли вони разом сиділи в кафе, і зупинився, його рука була на волосинці від її щоки.
— Вибач, — почав він, неначе Еліс могла прочитати його думки. Вона пильно дивилася на нього, потім легка посмішка промайнула на її напруженому й схвильованому обличчі.
— Я не хотів тебе образити, — він зупинився. — Просто...
— Нічого страшного, — відповіла йому Еліс, але голос її був тихим.
Уїл полегшено зітхнув. Він знав, що Еліс помиляється. Це важило більше, ніж будь-що в світі, але вона бодай не сердилася на нього.
— Уїле, — сказала Еліс трохи різко, — моя сумка! У ній усе — всі мої папери.
— Звичайно, так, — одразу ж озвався Уїл. — Вибач. Я дістану її. Принесу тобі. — Він знову спробував зосередитися. — Де ти зупинилася?
— Готель «Петіт Монарх» на майдані Епар.
— Гаразд, — відповів він, швидко збігаючи нагору сходами. — Дай мені тридцять хвилин.
Уїл дивився на Еліс, доки вона не зникла з очей, потім повернувся до будинку. Під дверима кабінету виднілася тоненька смужка світла.
Раптом двері кабінету відчинилися. Уїл хутко заховався між дверима та стіною. З кімнати вийшов Франсуа-Батист і попрямував на кухню. Уїл чув, як вхідні двері зі скрипом відчинилися й одразу ж зачинилися, потім знову стало тихо.
Уїл притис обличчя до шпарки між дверима так, що міг бачити Марі-Сесіль. Вона сиділа за своїм робочим столом і щось розглядала. Ця річ блищала і вбирала світло, коли Марі-Сесіль обертала її.
Уїл зовсім забув про те, що мав би зробити, побачивши, як Марі-Сесіль зняла одну з картин, що висіла на стіні позаду неї. Це був її улюблений витвір мистецтва. У перші дні їхнього роману Марі-Сесіль розповіла Уїлові про неї. На золотавому полотні з бризками яскравих кольорів було зображено французьких вояків, що спостерігали, як падають колони й палаци стародавнього Єгипту. «Споглядаючи Піски Часу — 1798», Уїл і досі пам’ятав її назву.
Поза картиною ховалися маленькі металеві дверцята з електронною клавіатурою. Марі-Сесіль натисла шість кнопок. Прозвучав різкий звук і дверцята відчинилися. Зі схованки вона витягла два чорні пакунки й обережно поклала їх на стіл. Уїл влаштувався зручніше, намагаючись роздивитися ті пакунки.
— Не рухайся!
— Франсуа-Батист, я...
Уїл відчув, як холодне дуло пістолета тицьнулося в його бік.
— І поклади руки так, щоб я їх бачив, — звелів Франсуа-Батист.
Уїл спробував обернутись, але Франсуа-Батист схопив його за карк і притис обличчям до стіни.
— Qu’est-ce qui se passe[163]? — гукнула Марі-Сесіль із кімнати.
Франсуа-Батист трусонув його ще раз.
— Je m’en occupe[164], — відповів син. — Усе під контролем.
Еліс знову глянула на годинник.
Він не йде.
Вона стояла в холі готелю, не зводячи очей зі скляних дверей, неначе могла матеріалізувати Уїла просто з повітря. Майже година минула відтоді, як вона покинула вулицю Шеваль Бланк. Еліс не знала, що робити. Її гаманець, телефон, ключі від авта були в кишенях її жакета. Решта ж лежала в рюкзаку.
Усе це не має значення. Просто забирайся звідси.
Що довше вона чекала, то більше сумнівалася у мотивах Уїла. Адже він не міг з’явився нізвідки. Еліс ще раз прокручувала в голові всі події.
Чи й справді вони здибалися просто випадково? Вона ж нікому не казала, куди їде.
Як він дізнався?