О пів на дев’яту Еліс вирішила, що більше не може чекати. Черговій на стійці реєстрації вона пояснила, що їй вже не потрібна кімната, написала записку для Уїла, повідомивши йому свій номер на той випадок, якщо він усе-таки прийде віддати їй сумку, і вийшла з готелю.
Кинувши піджак у машину, Еліс раптом помітила конверт, що стирчав із кишені. Це був лист, який їй дали в готелі й про який вона майже зовсім забула. Дівчина витягла його і поклала на панель, щоб почитати, коли зупиниться десь пообідати.
Поки Еліс прямувала на південь, на землю опустилася ніч. Фари авта, що їхало назустріч, світили просто в очі, засліплюючи її. Дерева і кущі миготіли в темряві, неначе привиди. Повз пролітали дороговкази — Орлеан, Пуатьє, Бордо.
Занурившись у власний світ, Еліс година за годиною ставила собі одне запитання й щоразу знаходила іншу відповідь.
Чому? Заради інформації? Вона віддала їм усе — нотатки, малюнки, фотографію Ґрейс та Беяра.
Він пообіцяв тобі показати кімнату з лабіринтом.
Вона ж нічого не побачила, тільки фото у книжці. Еліс похитала головою. Вона не хотіла в це повірити.
Чому він допоміг їй вибратися звідти? Тому, що отримав те, що хотів, чи, радше, що хотіла мадам де л’Орадор.
То вони можуть рушити тобі вслід.
Розділ 56
Французи напали на Сен-Вінсен на світанку у понеділок третього серпня.
Алаїс вилізла драбиною на Велику вежу, щоб разом з батьком подивитися на битву із зубчастої стіни. Вона шукала Ґільєма у натовпі, але не бачила його.
Тепер серед брязкання мечів та бойових вигуків солдатів, що штурмували низькі захисні мури, вона могла розрізнити спів, що линув над рівниною з вершини пагорба Граейра.
— Священики, — із жахом промовила Алаїс. — Вони співають молитви Господу, а самі прийшли вбити нас.
Передмістя запалало. Коли дим став клубочитися у повітрі й здійматися над низькими стінами, люди і тварини порозбігалися врізнобіч.
Напасники закидали на огорожі чіпки гаки, а захисники не встигали їх відрубувати. Кілька десятків драбин також було приставлено до стін. Оборонці фортеці розкидали їх, підпалювали, але все-таки не всі. Французькі піхотинці дерлися ними, неначе мурахи. Їх забивали насмерть, але здавалося, їм на зміну прибувало ще більше вояків.
Під укріпленнями з обох сторін, мов дрова для багаття, лежали купи поранених і мертвих тіл, один на одному. З кожною годиною втрати ставали дедалі тяжчими.
Хрестоносці підкотили катапульту і почали бомбувати фортецю. Удари потрясали Сен-Вінсен до самісіньких підвалин — безжально, немилосердно, серед бурі стріл й метальних снарядів, які летіли зусібіч.
Мури почали тріскатися.
— Вони прорвалися, — закричала Алаїс, — вони прорвали захист!
Віконт Тренкавельта його люди були готові до нападу. Розмахуючи мечами і сокирами, вони по дві-три людини вряд атакували ворога. Масивні копита військових коней витоптували усе на своєму шляху, їхні важкі, стальні підкови трощили черепи на друзки, неначе шкаралупу, розтоптували людські кінцівки серед потоків крові та купи кісток. Вулиця за вулицею битва ширилася передмістям, з кожним кроком наближаючись до стін поселення. Алаїс бачила, як до смерті налякані мешканці лавиною ринули через Родезьку браму, воліючи потрапити за мури Ціутата й уникнути жорстокої різанини. Серед них були старі та немічні, жінки й діти. Кожен чоловік, що міг постояти за себе, був озброєний і бився поруч із солдатами гарнізону. Більшість захисників закололи на місці, бо палиці не могли зрівнятися з мечами хрестоносців.
Оборонці фортеці билися сміливо, але сили не були рівні, вороги переважали числом у десять разів. Неначе раптовий приплив, хрестоносці ринулися крізь проломи, ще більше розбиваючи укріплення, руйнуючи частини мурів.
Тренкавель та його рицарі відчайдушно намагалися не втратити своїх позицій і контролю над річкою, але їхнє становище було безнадійним. Віконт подав сигнал до відступу.
Під тріумфальний рев французьких сурем, що відлунювався у вухах, важкі Родезькі ворота відчинилися, щоб впустити вцілілих воїнів до поселення. Коли віконт Тренкавель вів рештки свого загону єдиною шеренгою через вулиці Ціутата назад до Шато Комталь, Алаїс із жахом поглянула униз на спустошення та руїни. Вона бачила смерть багато разів, але не в таких масштабах. Вона почувала себе закаляною війною, безглуздістю всіх її жертв.