— Як ви гадаєте, це пастка? — палко запитала Алаїс.
— Ніхто не може знати, пані. Тільки коли почнеться масовий вихід з міста, ми дізнаємося, чи можна довіряти слову французів.
— Усі мають виходити крізь одні ворота — браму д’Од у західній частині Ціутата, коли почнуть дзвонити на вечірню службу.
— Тож усе скінчено, — майже пошепки сказала Алаїс, — поселення здалося.
Принаймні батько не побачить віконта Тренкавеля в руках французів.
— Стан Есклармонд, звичайно, щодня покращується, але вона ще слабка. Чи можна й надалі на вас покладатися і запитати, чи ви згодні її супроводжувати, коли почнеться переселення? — Алаїс замовкла. — З причин, які не наважуся вам відкрити заради вашої безпеки та насамперед заради Есклармонд, нам краще подорожувати нарізно.
Гастон кивнув.
— Ви боїтеся, що люди, котрі завдали їй таких страшних ран, можуть досі розшукувати її?
Алаїс подивилась на чоловіка здивовано.
— Так, — зізналася вона.
— Для нас буде честю допомогти вам, пані Алаїс, — і Гастон густо почервонів. — Ваш батько... він був чесним чоловіком.
Алаїс також кивнула.
— Так.
Коли проміння призахідного сонця пофарбувало зовнішні стіни Шато Комталь в яскраво-помаранчевий колір, усе довкола було вже оповите тишею — подвір’я, вулички й Велика зала. Все було покинутим та спорожнілим.
Біля брами д’Од зібралася докупи сила-силенна наляканих і спантеличених мешканців, які відчайдушно намагалися тримати в полі зору своїх близьких і рідних, опускаючи очі під зневажливими поглядами французьких вояків, які дивилися на нещасний люд, неначе на худобину. Руки солдатів лежали на руків’ях мечів, тільки й чекаючи приводу.
Алаїс сподівалася, що вдало змінила свою подобу. Човгаючи ногами, вона дибала вперед, тримаючись ближче до якогось чоловіка. Вона була взута в чоловічі черевики, більші на кілька розмірів. Дівчина обмоталася ганчір’ям, щоб виглядати пласкою, а також щоб приховати на грудях Книги і пергамент. У штанях, сорочці й непевного вигляду солом’яному брилі, Алаїс скидалася на хлоп’я. Вона також набрала камінців до рота, які змінили обриси її обличчя, та обрізала коси і вимастила їх грязюкою.
Черга рухалася повільно. Алаїс постійно дивилася вниз, боячись підвести голову і зустрітися з кимось очима, щоб її часом хтось не впізнав і не виказав. Поступово, наблизившись до воріт, увесь натовп звужувався до однієї шеренги. На виході стояли чотири хрестоносці, обличчя яких виражали тільки нудьгу та відразу. Зупиняючи людей на виході, вони змушували їх роздягатися й показувати, що вони нічого не ховають під одягом.
Алаїс бачила, як охоронці зупинили ноші, на яких лежала Есклармонд. Притискаючи хустинку до рота, Гастон пояснив, що його матір дуже хвора. Відхиливши запону, охоронець одразу ж відступив назад. Алаїс ледве приховала посмішку. Вона зашила зіпсоване м’ясо в свинячий ковбик й обгорнула заплямовані свинячою кров’ю бинти навколо ступнів подруги. Вартовий рукою показав їм забиратися геть.
Саже йшов позаду, через кілька сімей, примкнувши до подружжя Куза та їхніх шістьох дітей, які кольором шкіри були схожі з ним. Він закаляв волосся брудом, щоб зробити його темнішим. Єдине, чого він не міг приховати, це колір його очей, тому Саже було наказано не дивитися вгору без нагальної потреби.
Черга поступово просунулась уперед ще на одного. Тепер я. Вони домовилися, що колись хтось заговорить до неї, вона вдасть, ніби не розуміє.
— Тоі! Paysan. Qu’est-ce que tu portes là?[173]
Алаїс і далі дивилася долу, ледве стримуючись, щоб не торкнутися замотаного шмаття на грудях.
— Eh, toi![174]
Спис раптом засвистів у повітрі, й Алаїс вже приготувалася до удару, але нічого не сталося. Натомість на землю упала дівчинка, що стояла перед нею. Вона шукала в багнюці свій капелюшок. Дівчинка звелася на ноги і підняла перелякане обличчя на свого кривдника.
— Canhòt[175].
— Що вона патякає? — пробурмотів один вартовий до іншого. — Я не розумію жодного слова із того, що вони верзуть.
— Chien. У неї цуценя.
Перш аніж хтось устиг щось зрозуміти, один із солдатів вихопив собачку і прохромив його списом. Кров бризнула на сукню дівчинки.
— Allez! Vite[176].
Дівчинка була такою нажаханою, що не могла рухатись. Алаїс допомогла їй підвестися і підбадьорювала, поки вони проходили крізь ворота. Вона мусила боротися з нестримним бажанням обернутись і з’ясувати, як там Саже. Невдовзі Алаїс була вже за брамою.