— Я завів його в болото, — промовив Саже.
Алаїс поклала йому руку на плече.
— Я знаю, і це мудре рішення.
— Він також був зрадником?
Алаїс кивнула.
— Гадаю, саме це нам намагалася розповісти Есклармонд.
Алаїс міцно стисла губи. Вона була рада, що батько не дожив до того дня, коли Франсуа зрадив його. Вона спробувала відігнати ці думки геть.
— Але про що ти думав, Саже? Навіщо, скажи, ти взяв цю шкатулку? Вона мало тебе не згубила.
— Бабуся наказала мені берегти її.
Саже поклав пальці на дно скриньки, а потім натиснув на обидва боки водночас. Почулося різке клацання, він відсунув дно і вказав на пласку таємну шухлядку. Хлопець витяг звідти клаптик тканини.
— Це карта. Menina[177] сказала, що вона нам знадобиться.
Алаїс одразу ж усе зрозуміла.
— Вона не збиралася йти з нами, — важко промовила Алаїс, ледве стримуючи сльози, що навернулись їй на очі.
Саже похитав головою.
— Утім, чому вона тоді не розповіла мені все? — перепитала Алаїс тремтячим голосом. — Чи була причина, з якої вона мені недовіряла?
— Ти б її не відпустила.
Алаїс притулилася до дерева. Вона була розбита і приголомшена важливістю свого завдання. Без Есклармонд вона не знала, де знайти сили вчинити так, як від неї вимагають.
Неначе спроможний читати її думки, Саже сказав:
— Я дбатиму про тебе. І це триватиме не довго. Віддавши Книгу Слів Харифові, ми повернемось і знайдемо її. Si es atal es atal. Усе буде саме так, як має бути.
— Нам усім слід бути такими ж мудрими, як ти.
Саже зашарівся.
— Ми маємо йти ось сюди, — промовив хлопчик, вказуючи на мапу, — цього місця немає на жодній карті, але бабця називає це село Лос-Cepec.
Звичайно ж. Не тільки ім’я ордену охоронців, а й назва місця.
— Бачиш? — не вгавав Саже. — Це в Сабартських горах.
Алаїс кивнула.
— Так, так, — промовила вона, — так, нарешті, здається, я зрозуміла.
Повернення в гори
Розділ 63
Одрік Беяр сидів за столом із темного, гарно відполірованого дерева у власному будинку, схованому в горах.
Стеля у вітальні була низька, а підлогу викладено великою плиткою кольору червоної гірської землі. Він дещо обновив будинок. Проте до повної цивілізації ще дуже далеко: він не мав ні електрики, ні водопостачання. Тут також не було ні авт, ані телебачення. Тишу в будинку порушувало тільки цокання годинника, який спокійно вимірював час.
На столі стояла згасла олійна лампа. Поряд — келих без ніжки, по вінця наповнений вишневим лікером, який сповнював кімнату легким запахом алкоголю та вишень. У віддаленому кінці столу стояла мідна таця з двома склянками й не відкоркованою пляшкою вина, а також накрите білою льняною серветкою дерев’яне блюдо з апетитним печивом.
Беяр відкрив віконниці, щоб помилуватися сходом сонця. Навесні дерева поза селом де-не-де були поцятковані срібними і білими тугими пуп’янками, а також жовтими й рожевими квітами, які сором’язливо виглядали по краях зеленого живоплоту. Але о цій пізній порі року в природі залишилось обмаль яскравих кольорів, тільки сірий та зелений кольори гір, у вічній присутності яких він прожив такий тривалий час.
Спальня Одріка Беяра відокремлювалась від вітальні запонами. Уся задня стіна була заставлена вузькими поличками, тепер майже порожніми. Стара ступка з товкачиком, пара піал і кілька черпаків з ложками, ще декілька кухлів. І книжки, написані ним, а також видатними представниками руху катарів — Делтеєм, Дювернуа, Неллі, Марті, Бреноном, Рукетом. Студії з арабської філософії стояли поруч із перекладами стародавніх єврейських текстів і монографіями давніх і сучасних авторів. Низка книгу м’яких обкладинках улаштувалися там, де раніше зберігалися ліки та трави.
Беяр був готовий чекати.
Він підніс до вуст бокал і зробив великий ковток.
Але якщо вона не прийде? Якщо він так ніколи і не дізнається про ті останні години?
Одрік зітхнув. Якщо вона-таки не прийде, він буде змушений зробити останній крок своєї довгої подорожі самотужки. Він цього страшився.