З обличчя батька Алаїс збагнула, що йому полегшало. Уперше відтоді, як почалась розмова, він посміхнувся і полегкість відбилася в його очах.
— Ну, — промовив він, важко зітхаючи, — з огляду на твою необачність, Алаїс, а неслухняність — і поготів, ти вчинила абсолютно правильно, що розповіла мені про це.
Він нахилився і взяв її долоні. Його величезні руки стиснули її маленькі, тоненькі пальчики. Дотик його рук був схожий на дотик ніжної, гарно вичиненої шкіри.
Алаїс вдячно посміхнулася за своє помилування.
— Пробачте, татку, я хотіла дотримати слова, але просто...
Він перервав її:
— Не говорімо більше про це. А щодо бідолашного чоловіка, то тут нічого не вдієш. Грабіжники вже далеко звідси. Вони не схильні довго залишатися на одному місці та наражатися на небезпеку.
Алаїс спохмурніла. Батькові слова пробудили щось, заховане глибоко в її підсвідомості. Вона заплющила очі й побачила себе в холодній воді, прикуту до місця виглядом тіла.
— Ні, тату, — промовила нарешті, — я не думаю, що то були горлорізи. Вони не взяли його корзна, яке було пречудовим і, здається, дорогим. І на ньому були ще коштовності — золотий ланцюжок на зап’ястку та каблучки. Грабіжники здерли би з тіла все до нитки.
— Ти сказала мені, що не торкалася мерця, — батько стрепенувся.
— Так і було. Але я розгледіла його руки крізь воду, і його прикраси. Так багато каблучок, тату! Золотий браслет, зроблений з литих кілець. Ще один ланцюжок на шиї. Чому б це вбивцям залишати такі речі?
Алаїс затнулася, оскільки пригадала роздуті білі, неначе у привида, руки чоловіка, що майже торкалися її, а також кров і білі скалки кості на тому місці, де мусив бути великий палець. У неї запаморочилося в голові. Дівчина притулилася спиною до вологої й холодної стіни, вона мусила зосередитися на грубому дереві лавки під собою та на кислому запаху вина, доки не минули памороки.
— Крові зовсім не було, — знову додала Алаїс, — тільки відкрита рана, червона, неначе кавалок свіжини, — вона важко ковтнула. — І він не мав великого пальця, це...
— Не мав? — урвав її батько. — Що ти маєш на увазі?
Алаїс здивовано підвела очі, відчувши, як змінився тон батька.
— Великий палець його руки було відтято. Відділено від кістки.
— На якій руці, Алаїс? — перепитав Пелетьє. Тепер у його голосі відчувалася неприхована тривога. — Подумай. Це важливо.
— Я не впевнена...
Здавалося, батько не чув її.
— Яка рука? — наполягав він.
— На лівій руці, я в цьому переконана. Лівий бік був ближче до мене. Мрець плив за течією.
Гукаючи Франсуа, Пелетьє перетнув кімнату і вибіг крізь відчинені двері. Алаїс також схопилась на ноги, вражена раптовою зміною батькового настрою і загнана у глухий кут тим, що відбувалося.
— Що таке? Скажи мені, благаю. Невже це так важить, була то правиця чи лівиця?
— Готуй коней просто зараз, Франсуа. Для мене гнідого жеребця, для пані Алаїс — сіру кобилу і собі також коня.
Відповідь Франсуа була так само незворушною, як завжди:
— Гаразд, Messire[14]. Ми далеко їдемо?
— Тільки до річки. — Пелетьє жестом наказав йому йти. — Швидше, чоловіче. Та принеси мені меча і почисти плащ пані Алаїс. Зустрінемося біля колодязя.
Щойно Франсуа відійшов настільки далеко, що вже не міг їх почути, Алаїс кинулась до батька. Він не глянув на неї, а натомість повернувся до винного погреба і налив собі трохи вина тремтячими руками. Густа червона рідина хлюпнула через вінця кухля і розлилася на стіл, залишаючи плями на дереві.
— Paire, — звернулася знову дівчина, — поясни мені, до чого це все. Чому ти мусиш їхати до річки? Це безперечно не твоя робота. Нехай Франсуа їде сам. Я поясню йому куди.
— Ти не розумієш.
— То поясни мені так, щоб я зрозуміла. Ти ж можеш мені довіряти.
— Я повинен побачити тіло сам. Дізнатися, чи це...
— Дізнатися що? — не відставала Алаїс.
— Ні, нічого, — говорив він, похитуючи своєю сивою головою, — це не для тебе... — голос Пелетьє стих.
— Але...
Пелетьє підняв руку, швидко оволодівши собою.
— Ні слова більше, Алаїс. Я маю провести тебе. Я б хотів довіритися тобі, але не можу. В мене немає вибору. — Він ткнув пальцем у кухоль, що стояв на столі. — Випий оце. Воно допоможе тобі підкріпитися, надасть сміливості.
— Я не боюся, — заперечила Алаїс, образившись через те, що її небажання їхати батько пояснив звичайнісіньким боягузтвом.