Сильвія мовчки зняла ключ із гачка і повела офіцерів до кімнати Еліс, виглядаючи понурою і знервованою.
Вікна були зачинені, завіси стулені, тож у кімнаті було задушливо. Ліжко було акуратно застелене. Швидкий огляд ванної кімнати показав лише те, що там лежали свіжі рушники на поличці, а склянка для води була переставлена зі свого звичайного місця.
— Тут нікого не було відтоді, як покоївка прибрала вчора вранці, — пробурмотів Нубель.
У кімнаті не було жодних особистих речей.
— Щось знайшли? — перепитав Муро.
Нубель похитав головою. Коли він підійшов до шафи, то побачив повністю спаковану валізу Еліс.
— Здається, вона і не розпаковувала речей відтоді, як переїхала сюди. Очевидно, вона взяла з собою тільки найнеобхідніше — паспорт, телефон, гроші, — провадив він, мацаючи рукою під краєм матрасу.
Потім, замотавши пальці в носовичок, інспектор відчинив шухлядку столика біля ліжка. У ній лежала срібляста пластинка пігулок проти головного болю та книга, написана Одріком Беяром.
— Муро! — гукнув Нубель. Коли інспектор перегортав книжку, звідти вилетів маленький папірець і упав на підлогу.
— Що це таке?
Нубель нахилився і підняв його. Раптом інспектор спохмурнів.
— Якісь проблеми? — запитав Муро.
— Це почерк Іва Бйо, — відповів Нубель, — шартрський телефонний номер.
Він витяг свій телефон, щоб набрати номер з папірця, але хтось зателефонував йому ще до того, як інспектор завершив набирати номер.
— Нубель, — відповів він. Муро не зводив очей з друга. — Пречудова новина, сер. Так. Негайно!
Потім інспектор вимкнув телефон.
— Маємо ордер на обшук, — радісно промовив він і попрямував до дверей. — Швидше навіть, ніж я очікував.
— На що ти чекав? — перепитав Муро. — Комісар дуже занепокоєний.
Розділ 67
— Може, сядемо надворі? — запропонував Одрік. — Принаймні поки спека не стала нестерпною.
— Це було б пречудово, — відповіла Еліс, йдучи за ним до виходу з маленького будиночку.
Зараз Еліс почувалася, мов уві сні. Усе відбувалося ніби в уповільнених зйомках: велич гір, неосяжне ясне небо, виважені й повільні Беярові рухи.
Вона відчула, що напруга і невпевненість останніх днів кудись зникли.
— Ось тут нам буде добре, — сказав Беяр своїм лагідним голосом, зупиняючись поблизу порослого травою невеликого пагорба. Одрік сів на траву, простягнувши перед собою ноги, немов хлопчик.
Еліс спочатку трохи вагалася, а потім сіла у нього в ногах. Підтягнувши коліна до підборіддя й обхопивши їх руками, вона раптом помітила, що Беяр знов усміхається.
— Що? — запитала вона сором’язливо.
Беяр тільки похитав головою.
— Los reasons[181]. — Його слова відбивалися луною. — Пробачте мені, мадемуазель Таннер. Пробачте старому його безрозсудство.
Еліс не знала, що змусило його всміхатися, але почувалася щаслива з цього.
— Будь ласка, називайте мене Еліс, мадемуазель — це так офіційно.
Беяр схилив голову.
— Гаразд.
— Ви розмовляєте радше окситанською, ніж французькою? — запитала Еліс.
— Обома.
— А іншими мовами також?
Цього разу Одрік Беяр посміхнувся трохи ніяково.
— Англійською, арабською, іспанською, мовою іврит. Історія змінює свою форму, змінює персонажів, обертається для нас в іншому світлі — усе залежить від того, які слова ми вживаємо, від мови, яку обираємо, щоб розказати її. Іноді слова звучать серйозніше, інколи грайливіше, мелодійніше, авторитетніше. Тут, у цій частині країни, яку ми зараз називаємо Франція, окситанською розмовляли ті люди, кому належали південні землі. A langue ďoïl, праматір сучасної французької, була мовою окупантів цієї території. Такий вибір розділяв людей, — і Беяр одразу ж замахав руками, — але ви не це приїхали почути. Вам потрібні конкретні люди, а не теорія, чи не так?
Тепер настала черга Еліс посміхатися.
— Я прочитала одну з ваших книжок, пане Беяр, яку знайшла в будинку моєї покійної тітки в Саллельс-д’Од.
Беяр кивнув у відповідь.
— Це чудове місце: канал Жонксьон, липи та приморські сосни обрамляють береги річки. — Він зупинився. — Зверхникові хрестоносців Арнольдові Амальріку подарували будинок у Саллелі, ви про це знаєте? А також у Каркассоні й Без’є.
— Ні, — відповіла Еліс, хитаючи головою. — Коли я тільки приїхала, ви сказали, що Алаїс не померла раніше свого терміну. Вона... вона пережила падіння Каркассони?