«Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово».
— Реінкарнація, — повільно мовила Еліс, розмірковуючи вголос. — Як це може взагалі поєднуватися з ортодоксальним християнським богослов’ям?
— Центральною ідеєю в християнській доктрині є дар вічного життя тим, хто вірить у Христа, та звільнення людей через його священні муки на хресті. Реінкарнація також є формою вічного життя.
Лабіринт. Шлях до вічного життя.
Раптом підвівшись, Одрік підійшов до відчиненого вікна.
Коли Еліс глянула на худу й пряму спину Беяра, то відчула в ньому рішучість, якої раніше йому бракувало.
— Скажіть мені, панно Таннер, — нарешті сказав він, повертаючись до неї обличчям. — Ви вірите в долю? Чи саме той шлях, який ми обираємо в житті, робить із нас тих, ким ми наразі є?
— Я... — почала Еліс і замовкла. Вона більше не була впевнена у своїх думках. Тут високо над хмарами, у не підвладних часові горах, буденний світ зі своїми цінностями, здавалося, більше не важив. — Я вірю у мої сни, — нарешті відповіла вона.
— А ви вірите в те, що годні змінити свою долю? — знову спитав Беяр. Він чекав на відповідь.
Еліс кивнула і промовила:
— Інакше, який же в цьому сенс? Коли ми просто підемо наперед визначеною стежкою, то нанівець зведеться весь досвід, що робить нас тими, ким ми є, — кохання, горе, радість, знання, зміни.
— І ви б не перешкоджали іншим робити їхній власний вибір?
— Це залежить від обставин, — відповіла вона повільно, трохи нервуючись. — А що?
— Я прошу вас запам’ятати це, — тихо промовив Беяр. — От і все. Коли настане час, я попрошу вас пригадати. Si es atal es atal.
Його слова щось пробудили в Еліс. Вона була впевнена, що чула їх раніше. Еліс потрусила головою, але спогади не хотіли повертатися.
— Усе буде так, як має бути, — лагідно сказав Одрік.
Розділ 70
— Пане Беяр, я...
Одрік здійняв руку.
— Benlèu[186], — промовив він, підходячи назад до столу і повертаючись до розмови, неначе й не переривався. — Я розкажу все, що вам слід знати, даю слово.
Еліс відкрила була рот щось сказати, та одразу ж передумала.
— У цитаделі було надто багато народу, — промовив Одрік, — але для усіх, хто там мешкав, то були щасливі часи. Вперше за багато років Алаїс почувалася у безпеці. Бертранда, якій тепер вже майже виповнилося десять років, ладнала з багатьма дітьми, які жили всередині фортеці й поблизу. Хариф також, хоча й був старим та хворобливим, але почувався досить добре. Йому не бракувало компанії: Бертранда, що чарувала його, священики, з якими він дискутував про природу Господа й самого світу. Саже здебільшого лишався поруч із Алаїс, і вона була щаслива.
Еліс заплющила очі, давши минулому змогу ожити в її думках.
— То були гарні часи, що тривали б, якби не один акт безрозсудної помсти. Двадцять восьмого травня 1242 року П’єр-Роже де Мірпуа дістав звістку, що четверо інквізиторів прибули до містечка Авіньон. Отже, катарів знову буде ув’язнено чи засуджено до спалення на вогнищі. Він вирішив, що настав час діяти. Попри поради своїх військових начальників, зокрема й Саже, П’єр-Роже зібрав загін з вісімдесяти п’яти рицарів із Монсеґюрського гарнізону. Дорогою до них приєдналися й інші вояки.
Вони пройшли п’ятдесят миль до Авіньона і прибули туди наступного дня. Невдовзі по тому, як інквізитор Ґійом Арно та троє його товаришів полягали спати, хтось із мешканців будинку відімкнув двері і впустив прибульців. Двері до відпочивалень було розтрощено на друзки, а чотирьох інквізиторів та їхню охорону порубано на смерть. Кожен із сімох різних рицарів заявляв, що саме він наніс перший удар. Казали, ніби Гійом Арно помер з молитвою «Те Deum»[187] на вустах. Достеменно можна сказати лише про те, що інквізиторські списки було знищено.
— І справді добре.