— Це був останній провокаційний акт. Різанина швидко принесла свої наслідки. Король видав наказ зруйнувати Монсеґюр раз і назавжди. Військо, що складалося з північних баронів, католицьких інквізиторів, найманців та зрадників, отаборилося біля обніжжя гори. Облога почалася, але чоловіки й жінки все ще могли вільно виходити й заходити до фортеці. Після п’яти місяців облоги гарнізон утратив тільки трьох людей, і, здавалося, битву вже програно.
Хрестоносці звернулися по допомогу до загону баскських найманців, котрі якраз видиралися на верхогір’я й розбивали свої табори на відстані кидка каменя від самих мурів фортеці, коли настала страшна гірська зима. Не було жодної нагальної небезпеки, але П’єр-Роже надумав вислати людей із вразливої східної частини. Ця помилка йому дуже дорого коштувала. Озброєні такою інформацією від місцевих зрадників, найманці змогли пробратися на верх запаморочливого схилу південно-східної гори. Зарізавши ножами сторожу, вони заволоділи Рок-де-ля-Тур, кам’яним шпилем, що здіймався на крайньому сході найвищої точки гори Монсеґюр. Мешканці могли тепер тільки безпорадно спостерігати, як катапульти та балісти підіймалися до верхів’я. Тим часом зі східного боку гори потужна стінобитна машина почала завдавати значних пошкоджень східному барбакану.
На Різдво 1243 року французи захопили оборонну навісну вежу. Тепер вони були лише в кількох десятках ярдів від самої фортеці. Французи встановили нові облогові машини. Східна й західна стіни цитаделі потрапили під бомбардування.
Розповідаючи, Одрік крутив по колу свою каблучку на великому пальці.
Еліс дивилася на нього і зненацька пригадала, що якийсь інший чоловік так само перекручував каблучку, коли розказував їй історії.
— Уперше за ввесь той час, — вів далі Одрік, — вони стикнулися з тим, що Монсеґюр може не втриматися.
У долині, що простиралася нижче, все ще виднілися клейноди католицької церкви та fleur-de-lys[188] французького короля — хоча й пошарпані й вицвілі після тривалих місяців спочатку спеки, потім дощів і снігу. Військо хрестоносців, яке очолював управитель Каркассони, Гюґіз дез Арсіс, нараховувало близько шести чи десяти тисяч воїнів. А всередині фортеці було не більше як сотня чоловік, здатних битися.
— Алаїс хотіла... — він зупинився. — Відбулася зустріч між лідерами катарської церкви, єпископом Бертраном Марті та Раймоном Еґільєром.
— То це правда — скарби катарів дійсно існували?
Одрік кивнув.
— Для виконання завдання обрали двох вірних — Матея та Петра Боннетів. Закутавшись якомога тепліше в новорічні морози, вони прив’язали скарби до спин і непомітно втекли з фортеці під покровом ночі. Вони обминули вартових, які стояли на звичайних пішохідних дорогах, що вели з гір до села, і попрямували на південь до Сабартського хребта.
Очі Еліс широко розплющилися.
— До піку Суларак!
Беяр знову кивнув.
— А звідти їх забрали вже інші. Оскільки перехід до Арагону та Наварри був заметений снігом, вони повернули до портів і звідтіля перепливли до Ломбардії, що у північній Італії, де процвітала громада «добрих людей», яку менше переслідували.
— А що сталося з братами Боннетами?
— Матей повернувся назад десь у кінці січня. Вартові на дорозі тепер були з місцевих і дозволили йому пройти. Матей розказував усім, що скоро прибуде підкріплення. Селищем ширилися чутки, що навесні прийде принц Арагонський. Утім, це були просто сміливі слова. Тепер облога виявилася надто потужною, тож підкріплення навряд чи змогло б визволити це місце.
Одрік підняв свої бурштинові очі на Еліс.
— Ми також чули, нібито Оріана з сином та чоловіком теж їде на південь, щоб підтримати облогу. Все це могло означати лишень одне: після багатьох років пошуків та переховувань, вона таки дізналася, що Алаїс жива. Їй була потрібна Книга Слів.
— Звичайно ж, Алаїс не мала її із собою?
Одрік не відповів.
— У середині лютого нападники знову просунулися вперед. Першого березня 1244 року, після останньої спроби вибити басків з Рок-де-ля-Тур, звук сурми з фортечного валу оголосив про падіння твердині. — Беяр важко ковтнув. — Раймон де Перейль, володар Монсеґюра та П’єр-Роже де Мірпуа, зверхник гарнізону, вийшли з Головних воріт і здалися Гюґізові дез Арсісу. Битву було завершено. Монсеґюр, остання цитадель, здався.
Еліс зіперлася на спинку стільця, воліючи, щоб усе закінчилося інакше.
— У горах і в долині стояла люта морозна зима. Обидва вороги були виснажені. Перемовини виявилися короткими. Акт здачі фортеці був підписаний наступного дня Петром Арм’елем, архієпископом Нарбонським.