— Вона має цілковиту рацію, — відповів Саже й одразу ж знову став серйознішим. — Вони також можуть питати тебе про «добрих людей» і про те, у що вони вірять. Відповідай якомога чесніше. У такий спосіб ти не зможеш заперечити сама собі. Ти не зможеш розказати їм того, чого вони ще не чули від інших. — Саже замовк, а потім додав: — Пам’ятай. За жодних умов не згадуй про Алаїс та Харифа. Зовсім.
Очі Бертранди наповнилися сльозами.
— А якщо солдати будуть обшукувати фортецю і знайдуть її? — запитала тихо, і в її голосі почувся жах. — Що вони зроблять, коли знайдуть їх?
— Вони їх не знайдуть, — швидко відповів Саже. — І запам’ятай, Бертрандо, коли інквізитори завершать тебе розпитувати, залишайся на місці. Я повернуся і знайду тебе так скоро, як тільки зможу.
Саже ледве встиг закінчити речення, як охоронець штовхнув його у спину і змусив піти вниз схилом у напрямку села. Бертранду направили в зовсім протилежний бік.
Саже відвели до дерев’яної повітки, де він побачив П’єра-Роже де Мірпуа, начальника гарнізону. Його вже допитали. Для Саже то був гарний знак, прояв увічливості. Це могло означати, що загарбники поважали умови здачі фортеці й поводилися з гарнізоном як з військовополоненими, а не як зі злочинцями.
Приєднавшись до натовпу солдатів, які чекали, поки їх викличуть, він непомітно зняв з великого пальця свою кам’яну каблучку і заховав її під одягом. Без неї він почувався на диво оголеним. Він рідко знімав її відтоді, як Хариф подарував йому її двадцять років тому.
Допит проводився під двома різними наметами. Тримаючи в руках жовті хрести, монахи чекали щоб пришити їх до спин допитуваних, яких звинувачували або ж які були родичами єретиків, потім в’язень попадав до другого загону, неначе тварина на базарі.
Було зрозуміло: вони не збиралися нікого відпускати, поки не допитають кожного — від найстаршого до найменшого. А процес міг затягнутися на кілька днів.
Коли настала черга Саже, йому дозволили увійти до намету без супроводу. Він мовчки зупинився перед інквізитором Ферр’є.
Воскове обличчя Ферр’є нічого не виражало. Він запитав ім’я Саже, його вік, його ранг та назву його рідного міста. Гусяче перо монотонно рипіло по аркушу паперу.
— Ви вірите в рай та пекло? — раптом запитав інквізитор.
— Так.
— Ви вірите у чистилище?
— Так.
— Ви вірите, що Син Божий був досконалою Людиною?
— Я солдат, а не чернець, — відповів Саже, дивлячись у землю.
— Ви вірите в те, що людська душа має лишень одне тіло, в якому і з яким вона буде відроджена?
— Священик твердить, що це так.
— Ви коли-небудь чули, щоб хтось казав, що присяга Господу — є гріхом, і коли так, то хто саме?
Цього разу Саже підвів очі.
— Ні, ніколи не чув, — рішуче промовив він.
— Ну ж бо, сержанте. Ви служили у гарнізоні понад рік і досі не знаєте, що єретики відмовляються присягати Богові?
— Я служив панові П’єру-Роже де Мірпуа, інквізиторе. Я не зважаю на слова інших.
Допит тривав уже чимало часу, але Саже непохитно стояв на своєму: він простий вояк, і є невігласом стосовно решти — зокрема питань Біблії та віри. Він нікого ні в чому не звинуватив. Заявляв, що геть нічого не знає.
Зрештою інквізитор Ферр’є мусив відпустити Саже.
Було тільки надвечір’я, але сонце вже сідало. Сутінки наповзали на долину, крадучи у речей форми та обриси й огортаючи все чорними тінями.
Саже відіслали до групи солдатів, яких уже допитали. Кожному з них дали ковдру, кусень черствого хліба та чашу вина. Він бачив, що така доброта не поширювалася на цивільних в’язнів.
Коли день добіг свого кінця, дух Саже ще дужче підупав.
Чи вже завершили допитувати Бертранду? Де саме у такому великому таборі її можна знайти — ці питання роз’їдали його мозок. Він думав про Алаїс, котра чекає, спостерігаючи за тим, як згасає день, як з наближенням години від’їзду вона хвилюється дедалі більше, — все це сповнювало Саже похмурими передчуттями насамперед від того, що він не годен нічим зарадити, нічим допомогти.
Стурбований і неспроможний угамуватися, Саже підвівся, щоб розім’ятися. Він відчував вологу та холод, що огортали його кістки, ноги затекли від тривалого сидіння.
— Assis[199], — гримнув охоронець і штурхнув його у плече списом. Саже вже хотів було послухатися, аж раптом високо в горах побачив рух. То був пошуковий загін, що прямував до скель, де Алаїс та Хариф ховалися разом зі своїми путівниками. Вогонь смолоскипів миготів і кидав тіні, що тріпотіли на вітрі.