Пелетьє промовив це завзято і палко, але вираз його обличчя вказував на те, що він і сам не дуже певен.
— Але якщо...
— Basta[23], — тихо перервав її Пелетьє, здіймаючи руки. — Я кажу: годі.
Він стис Алаїс у своїх міцних обіймах. Його до болю знайомий запах змусив дівчину розплакатися.
— Усе буде гаразд, — промовив батько. — Ти маєш бути мужньою. Роби тільки те, що я тебе прошу. — Він поцілував її у маківку. — На світанку приходь побажати нам успіху.
Алаїс кивнула, не наважаючись відповісти.
— Ben, ben[24]. А тепер поспіши. І нехай тебе береже Господь.
На одному подиху Алаїс пробігла темним коридором, добачаючи привидів та демонів у кожній тіні, аж поки не вибралась на подвір’я, їй паморочилася голова. Старий знайомий світ раптово став схожим на своє віддзеркалення: і той, і той можна впізнати, але водночас вони обоє зовсім різні. Пакунок, захований під сукнею, здавалося, пропалював дірку на її шкірі.
Надворі було прохолодно. Більшість людей розійшлися по домівках на ніч, хоча досі ще світилося в кількох кімнатах, що виходили на головне подвір’я замку. Вибух сміху охоронців у сторожці змусив її аж підстрибнути. На хвильку їй здалося, що в одній із верхніх кімнат вона помітила силует чоловіка. Але потім перед нею промайнув кажан, відволікши її увагу, і коли вона знову поглянула вгору, то у вікні вже погасло світло.
Алаїс прискорила ходу. Батькові слова ще крутилися в її голові, усі ті запитання, які вона б мала йому поставити.
Зробивши ще кілька кроків, Алаїс зупинилася, відчуваючи поколювання в шиї. Вона озирнулася через плече.
— Хто тут?
Їй ніхто не відповів. Вона знову гукнула. У пітьмі причаїлося лихо, вона відчувала його на запах і на дотик. Алаїс рушила швидше, твердо впевнена, що за нею стежать. Вона чула тихе шурхотіння ніг та важке дихання.
— Хто тут? — ще раз вигукнула вона.
Без попередження груба мозолиста рука, від якої смерділо пивом, затисла їй рот. Вона скрикнула, відчувши раптовий, різкий удар у потилицю, і впала.
Їй здалося, що вона надто довго падала на землю. Потім Алаїс відчула на собі чиїсь руки, що обмацували її повсюди, неначе щурі, які нишпорять у льосі, доки не знайшли те, що хотіли.
— Aqui es[25].
Це було останнє, що вона пам’ятала, а потім її повністю огорнула темрява.
Розділ 11
— Еліс! Еліс, ти мене чуєш?
Вона змигнула і розплющила очі.
Повітря було прохолодним і вологим, неначе у нетопленій церкві. Вона вже не пливла, а лежала на твердій холодній землі.
— Де це я в біса? — Еліс відчувала вологу, грубу та нерівну землю під своїми руками й ногами. Вона трохи поворушилася. Гострі камінці й щебінь кололи їй спину.
Та ні, це не церква. Поволі почали повертатися неясні спогади. Ось вона йде довгим, темним тунелем у печері, ось кам’яна кімната. Потім що? Спогади були надто неясними, наче подекуди зітерті. Еліс спробувала підвести голову. Дарма. Біль стиснув її череп, а в животі забулькотіло, немов вода у трюмі затонулого корабля.
— Еліс, ти мене чуєш?
Хтось говорив до неї. Схвильований, занепокоєний голос, який вона знала.
— Еліс! Прокидайся!
Еліс знову спробувала підвести голову. Цього разу біль не був таким сильним. Повільно й обережно вона злегка піднялась.
— О Господи, — пробурмотіла Шелаг із відчутною полегкістю.
Чиїсь руки допомогли Еліс підвестися. Усе було невиразним і темним, окрім миготливих кіл світла від двох смолоскипів. Еліс звузила очі та впізнала Стефана, одного з найстарших членів групи, що зібралися навколо Шелаг. У його окулярах відбивалося світло.
— Еліс, скажи щось. Ти мене чуєш? — знову повторила Шелаг.
«Я не впевнена. Може», — подумала дівчина.
Еліс спробувала щось сказати, але їй заціпило. Вона спробувала кивнути, але від великого напруження у неї закрутилася голова. Вона затиснула її колінами, і це врятувало від утрати свідомості.
За допомогою Шелаг з одного боку та Стефана з іншого, вона змогла переміститися на горішню сходинку, поклавши руки на коліна. Здавалося, все хитається з боку в бік, вперед і назад, неначе у незмонтованому кіно.