— То ви доктор... — Нубель залишив питання висіти у повітрі.
— Я не доктор медичних наук, — відповіла вона з полегкістю, відчуваючи, що у безпеці. — Я викладач. У мене категорія доктора філософських наук. Зокрема, я студіювала літературу середньовіччя.
Нубель був здивований.
— Pas médecin. Pas généraliste[32], — промовила Еліс. — Je suis universitaire.
Інспектор зітхнув і зробив ще одну помітку.
— Bien. Aux affaires[33], — його тон більше не був схожим на звичайний розмовний, — ви працювали там сама. Це також нормально?
Еліс одразу ж стала захищатися.
— Ні, — почала вона поволі, — але оскільки сьогодні мій останній день на розкопках, то я хотіла продовжувати роботу, навіть коли мого партнера не було поруч. Я була певна, що ми щось знайдемо.
— Під каменем, що затуляв вхід? Просто для ясності скажіть, як і хто вирішує, кому й де копати?
— Доктор Брейлінґ та Шелаг — доктор О’Доннел — мають план того, що слід зробити протягом визначеного часу.
— То це доктор Брейлінґ послав вас туди? Чи доктор О’Доннел?
«Інстинкт. Я просто знала, що там щось було», — промайнуло в її голові.
— Та ні. Я просто піднялася вище, бо була певна: там щось є. — Еліс завагалася. — Я не могла знайти доктора О’Доннел і спитати її дозволу... тому й вирішила... сама.
Нубель спохмурнів:
— Розумію. То ви працювали. Камінь став вільним. Він упав. А потім що?
У її пам’яті саме на цьому місці був величезний провал, але Еліс зробила все можливе, щоб зосередитись.
Англійська Нубеля, хоча й формальна, була досить вільною, і він ставив прямі запитання.
— Тоді я почула щось у тунелі позаду себе, і... — Раптом слова застрягли в її горлі. Щось, що вона придушувала у свідомості, повернулося до неї разом із глухим ударом... — Пронизливе відчуття у грудях, неначе...
— Неначе що?
Еліс сама дала відповідь. Неначе мене закололи. Ось що це було за відчуття. Лезо, яке входить у тіло точно й чітко. Болю не було, просто вона відчула порив холодного повітря та незрозумілий страх.
— А потім?
Сліпуче світло, холодне й нереальне. Та заховане в ньому обличчя. То було обличчя жінки.
Голос Нубеля пробивався крізь спогади, і це робило його невиразним.
— Докторе Таннер!
«Невже я марю?» — подумала Еліс.
— Докторе Таннер! Покликати когось?
Деякий час вона дивилася на нього невидющим поглядом.
— Та ні, дякую. Зі мною вже все гаразд. Це просто від спеки.
— Ви якраз розповідали, як вас налякав шум.
Еліс зробила над собою зусилля, щоб зосередитися.
— Морок мене дезорієнтував. Я не могла зрозуміти, звідки лине шум, який мене нажахав. Тепер я розумію, що то були тільки Шелаг та Стефан.
— Стефан?
— Стефан Кіркланд. К-і-р-к-л-а-н-д.
Нубель показав їй свій записник, воліючи перевірити, чи правильно він занотував прізвище.
Еліс кивнула.
— Шелаг побачила камінь і вирішила глянути, що там відбувається. Гадаю, Стефан просто пішов за нею, — вона знову завагалася. — Я не впевнена в тому, що було далі. — Цього разу неправда легко прозвучала в її вустах. — Я, мабуть, зашпорталася на сходах абощо. Наступне, що пам’ятаю, це голос Шелаг, яка мене кликала.
— Доктор О’Доннел сказала, що знайшла вас непритомною.
— Думаю, це було недовго. Я могла втратити свідомість не більше ніж на хвилину чи дві. У будь-якому випадку я не відчула, що це було довго.
— Ви вже колись утрачали свідомість, докторе Таннер?
Еліс здригнулась, оскільки спогади про те, коли це трапилося вперше, зненацька нахлинули на неї.
— Ні, — знову збрехала вона.
Нубель не помітив, як зблідла Еліс. І провадив далі:
— Ви сказали, що було темно, але доти ви мали світильник?
— Так, у мене була запальничка, але я впустила її, почувши шум. І каблучку також.
Інспектор одразу ж прореагував на її слова.
— Каблучку? — обірвав він Еліс. — Ви нічого не казали про каблучку.
— Між скелетами була маленька кам’яна каблучка, — пробелькотіла Еліс, настрашена виразом його обличчя, — я підняла її пінцетом, щоб розгледіти краще, але до того...
— Що то була за каблучка? — перервав Нубель. — Із чого її зроблено?
— Я не знаю. Либонь, з якогось каменю, не золота і не срібна. Я її до пуття не роздивилася.
— Чи було на ній щось вигравіювано? Якісь букви, печатка, візерунок?