Еліс уже навіть розкрила рота щось сказати, але передумала. Несподівано їй перехотілося розповідати інспекторові більше.
— Мені прикро, але все сталося так швидко.
Нубель дивився на неї ще якусь мить, потім поманив пальцем молодого офіцера, що стояв позаду нього. Еліс здалося, що хлопець також схвильований.
— Biau. On a trouvé quelque-chose comme ça[34]?
— Je ne sais pas, Monsieur ľ’Inspecteur[35].
— Dépechez-vous, alors. Il faut le chercher... Et informez — en Monsieur Authié. Allez! Vite![36]
В Еліс почали боліти очі: дія знеболювальних препаратів слабшала.
— Ви ще що-небудь чіпали, докторе Таннер?
Вона помасувала скроні пальцями.
— Я випадково зачепила ногою один із черепів і зрушила його з місця. Але крім цього та каблучки — нічого. Як я вже й казала.
— Як щодо предмета, що ви його знайшли під каменем?
— Застібка? Я віддала її доктору О’Доннел, коли ми вийшли з печери, — сказала Еліс, трохи плутаючись у спогадах, і додала: — Та я не маю ні найменшої гадки, що вона з нею зробила.
Нубель уже її не слухав. Він дивився собі через плече. Нарешті він завершив допит і закрив блокнот.
— Чи не будете ви такі люб’язні, докторе Таннер, трохи зачекати? У мене можуть з’явитися ще запитання до вас.
— Але я більш нічого не можу вам розповісти, — спробувала запротестувати Еліс, — можна мені нарешті приєднатися до інших?
— Пізніше. А зараз прошу вас залишитися тут.
Еліс відкинулася на спинку стільця, роздратована і виснажена. Тим часом Нубель вийшов з намету й поплівся на гору, туди, де група людей в одностроях оглядала камінь. Коли інспектор підійшов до них, коло розімкнулося достатньо широко, й Еліс помітила високого чоловіка у цивільному одязі, що стояв у центрі.
Вона затамувала подих.
Одягнений у блідо-зелений костюм гарного фасону та у свіжу білу сорочку, він мав безпосередній стосунок до завдання. Його влада була очевидною, чоловік звик віддавати накази і змушувати коритися їм. Нубель виглядав пом’ятим та неохайним поряд із цим паном. Еліс охопило незрозуміле передчуття біди.
То було не просто вміння триматися, одяг не просто вирізняв його з-поміж інших. Навіть із такої відстані Еліс відчувала силу та шарм його особистості. Чоловік мав бліде й довгасте обличчя, що різко контрастувало з його чорним волоссям, зачесаним назад над високим чолом. Було в ньому щось таємниче. І щось знайоме.
«Не будь дурною. Звідки ти можеш його знати?» — сказала собі дівчина.
Еліс підвелася і попрямувала до входу, пильнуючи за тим, як двоє чоловіків від’єдналися від групи. Вони про щось розмовляли. Чи то, може, Нубель тільки розказував, а інший чоловік лише слухав. За кілька секунд незнайомець повернувся і видерся догори в напрямку печери. Черговий офіцер підняв стрічку, чоловік шмигнув під неї і зник.
З якоїсь невідомої причини долоні Еліс стали вологими через недобрі передчуття. На потилиці піднялось волосся, так само як і тоді, коли вона почула шум у печері. Вона ледве могла дихати.
«Це все твоя провина. Це ти привела його сюди», — почула вона свій внутрішній голос.
Еліс затулила рот рукою. Що ти таке кажеш? Одначе голос усередині неї не замовк.
«Це ти привела його сюди!»
Вона знову поглянула на вхід до печери, він притягував її, неначе магніт. Вона не могла зарадити цьому. Її не залишала думка про те, що він там, і це після того, яких зусиль було докладено, щоб заховати лабіринт.
Він знайде її.
— Знайде що? — пробурмотіла сама до себе Еліс. Вона не була впевнена, але пошкодувала, що не забрала каблучку, хоча й мала таку нагоду.
Розділ 13
Червонолиций Нубель не пішов до печери, натомість залишившись чекати на поверхні, біля входу в сірій тіні кам’яного навісу.
«Він знає, що там щось негаразд», — подумала Еліс. Він перекидався окремими коментарями з черговим офіцером і курив цигарку за цигаркою, підпалюючи від недопалка попередньої. Еліс слухала музику, щоб якось згаяти час. Музика, що голосно відлунювала в її голові, стирала решту звуків.
Через п’ятнадцять хвилин знову з’явився чоловік у костюмі. Нубель та офіцер, здавалося, навіть стали вищими на кілька дюймів. Еліс зняла навушники і поставила стілець на місце, а потім вийшла з намету.
Вона бачила, як двоє чоловіків спускаються до неї від печери.
— А я вже думала, що ви забули про мене, інспекторе, — промовила Еліс, коли чоловіки підійшли досить близько, щоб почути її.
36
Так покваптесь. Потрібно знайти її... Та повідомте про це пана Оті. Йдіть! Швидко!