«Не може бути, що це він», — промайнуло в її голові.
Еліс пробивалася вперед, розштовхуючи людей, доки не опинилася в перших рядах. Хлопець нерухомо лежав на землі. Її рука мимовільно потяглася до кишені, де лежав папірець. Це не просто збіг.
Утративши мову від такого шоку, Еліс пішла назад. Грюкнули дверцята машини. Вона відстрибнула й аж перекрутилася на місці, побачивши, що з автомобіля вийшов інспектор Нубель. Дівчина швидко сховалася в натовпі. Не дозволяй йому помітити тебе. Інстинктивно вона попрямувала через площу на інший її кінець, опустивши голову.
Щойно повернувши за ріг, вона кинулася бігти.
— S’il vous plaît, — закричав Нубель, розчищаючи собі дорогу крізь юрму глядачів.
— Police, s’il vous plaît[67], — знову й знову повторював він.
Ів Бйо лежав розпростертий на тротуарі, його руки були розкидані під прямим кутом. Одна нога була зігнута під тілом, очевидно зламана, й біла кістка його щиколотки випирала через холошу. Друга лежала неприродно прямо, відкинута в бік. Один з його брунатних черевиків злетів з ноги.
Нубель швидко нахилився, намагаючись відшукати пульс. Хлопець усе ще дихав тихо й уривчасто, але його шкіра була холодною та вологою на дотик, а очі заплющені. Десь далеко почувся рятівний звук сирени невідкладної допомоги.
— S’il vous plaît, — знову крикнув Нубель, важко зіп’явшись на ноги. — Poussez-vous. Відійдіть убік.
Тим часом прибули ще дві поліційні машини. Тепер слова лунали з гучномовця, який тримав один з офіцерів, а поліціянтів навколо тіла було більше, ніж простих людей. Вони обгородили вулицю й відокремили свідків від натовпу цікавих. Поліція діяла вправно та методично, хоча обличчя офіцерів усе-таки були напруженими.
— Це не нещасний випадок, інспекторе, — промовила американка, — авто їхало прямісінько на нього й дуже швидко. Він не мав шансу втекти.
Нубель пильно глянув на жінку і спитав:
— Ви бачили цей інцидент, мадам?
— Звичайно, що так.
— Ви бачили, яка то була машина? Якої марки?
Жінка покрутила головою.
— Я можу сказати лише те, що вона була срібного кольору, — американка обернулася до свого чоловіка, шукаючи підтримки.
— То був «мерседес», — одразу ж відповів чоловік. — Я й сам не дуже добре його розгледів. Просто озирнувся, почувши шум.
— Як щодо реєстраційного номера? — спитав Нубель.
— Здається, остання цифра — одинадцять. Усе сталося надто швидко.
— Вулиця була вже досить пустою, офіцере, — знову додала дружина, неначе боялася, що їхні слова не сприймуть серйозно.
— Ви бачили, скільки людей було в авті?
— Один попереду точно. Проте достеменно не можу сказати, чи сиділи люди позаду.
Нубель звелів іншому офіцерові з’ясувати у свідків усі деталі, а сам обійшов швидку допомогу збоку, де Бйо якраз вкладали на ноші. Його шию й голову підтримував спеціальний комір, але кров постійно точилася з-під пов’язки, накладеної на рану, і від того його сорочка ставала червоною.
Шкіра Бйо була неприродно білою, аж восковою. З його рота стирчала трубка, а в руку було вставлено портативну крапельницю.
— Il pourra s’en tirer?[68]
Фельдшер швидкої підняв голову.
— На вашому місці, — сказав він, зачиняючи дверцята, — я б зателефонував найближчим родичам хлопця.
Спересердя Нубель ударив по машині, коли вона рушила з місця, а потім задоволений з того, що його підлеглі працюють справно, побрів назад до свого авта, подумки себе проклинаючи. Інспектор усівся на переднє сидіння, відчуваючи свій вік — п’ятдесят років — у кожному з хибних рішень, які він ухвалив сьогодні та які призвели до трагедії. Нубель просунув пальці під комір й послабив краватку.
Він знав, що раніше мав поговорити з хлопцем. Але Бйо був сьогодні сам не свій відтоді, коли вони прибули на пік Суларак. Зазвичай, він був ентузіастом, першим брався до роботи. Натомість сьогодні Ів видавався вкрай знервованим, а згодом узагалі десь зник по обіді.
Нубель схвильовано затарабанив пальцями по керму. Оті заявив, що Бйо не доповідав йому ні про яку каблучку. І чому б йому казати неправду?