Марі-Сесіль посміхнулася шоферові й дозволила собі розпитати дещо про його родину, поки вони йшли до авта, а втім, насправді вона думала зовсім про інше. Коли вона ввімкнула свій телефон, їй одразу ж прийшло повідомлення від Уїла, яке вона одразу ж стерла, навіть не прочитавши.
Їхнє авто легко рухалося у потоці машин кільцевою дорогою, що оточувала Тулузу, Марі-Сесіль дозволила собі трохи розслабитися. Церемонія минулої ночі була веселою, як ніколи. Озброєна знанням того, що печеру знайдено, вона відчувала, що переродилася, сповнилася новою енергією після ритуалу й відчуттям влади, яку вона успадкувала від свого діда. Здіймаючи руки й вимовляючи заклинання на церемонії, вона відчувала, як її тілом циркулює чиста енергія.
Їй навіть удалося без особливих труднощів залагодити справу Траверньєра — посвяченого члена ордену, який був досить ненадійним. Це стане наукою для інших — щоб не розпускали язиків, і вона тепер була певна, що всі мовчатимуть і нема про що турбуватися. Марі-Сесіль навіть не дала йому щонайменшої змоги захиститися. Вона знала: записи його бесіди з якимсь журналістом правили за достатній доказ.
Нехай так. Mapi-Сесіль розплющила очі. Дещо в цій справі зацікавило її, а саме те, що, по-перше, про нерозсудливий вчинок Травеньєра стало відомо; що записи журналіста виявилися на диво стислими й послідовними; що сам репортер десь зник.
Найдужче їй не подобалося, що такий дивний збіг обставин стався саме тепер. Не було жодної причини пов’язувати між собою відкриття печери на піку Суларак та заплановану, а пізніше виконану страту в Шартрі, але в її голові ці дві події чомусь об’єднувалися.
Авто загальмувало. Mapi-Сесіль знову розплющила очі й побачила, що водій зупинився, щоб оплатити проїзд автострадою. Вона постукала у вікно.
— Pourla péage[72], — промовила вона, простягаючи йому скручену між наманікюреними пальчиками банкноту номіналом у п’ятдесят євро. Вона не бажала возитися з паперовою тяганиною.
Марі-Сесіль мала справи в Авіньоні, місті, розташованому приблизно в тридцяти кілометрах на південний схід від Тулузи. Звідти вона збиралася поїхати до Каркассона. Її зустріч було заплановано на дев’яту годину, хоча вона намірялася приїхати дещо раніше. Як довго вона залишиться у Каркассоні, залежить від чоловіка, з яким у неї призначено зустріч.
Вона закинула свої довгі ноги одна на одну й посміхнулася. Їй кортіло переконатися, чи дійсно він відповідає своїй репутації.
Розділ 23
Щойно годинник показав десяту, чоловік на ім’я Одрік Беяр вийшов із залізничної станції й попрямував до міста. Він був надто худий та низенький, вирізняючись серед перехожих своїм старомодним світлим костюмом. Він ішов швидко, тримаючи дерев’яний ціпок у своїх кощавих тонких пальцях. Панама захищала його очі від сліпучого сонця.
Беяр перетнув південний канал і пройшов повз пишний готель «Дю Термінус», із його навмисно показними вибагливими дзеркалами та запаморочливими декоративними залізними дверима. Каркассон змінився доволі відчутно. Він бачив це повсюди, прямуючи тротуаром, що перетинав самісіньке серце кварталу Баз-Вій. Нові бутики, кондитерські, книгарні та ювелірні крамниці. Тут панувала атмосфера заможності, та більше: Каркассон був приреченим на статок. То було місто в центрі Всесвіту.
Білі плиточки, якими викладено площу Карно, сяяли на сонці. Це щось новеньке. Чарівний фонтан, споруджений у дев’ятнадцятому сторіччі, було відреставровано: його вода здавалася чистою, аж іскрилася. Всю площу заполонили яскраві та кольорові стільці та столики літніх кафе. Беяр глянув у бік бару «Фелікс» і посміхнувся тому, яким знайомим видавалося йому це місце: старі, обшарпані тенти під липами. Принаймні бодай дещо залишилося незмінним.
Далі чоловік попрямував галасливою вулицею, що вела до Старого мосту. Коричневі вивіски, які вказували на те, що колись тут було укріплене середньовічне поселення Ціутат, стали ще одним свідченням того, як це місце перетворилося з перешкоди, яку путівник автомобіліста радив об’їжджати, на міжнародний центр туризму та світовий спадок ЮНЕСКО.
Потім Беяр вийшов на відкриту місцевість і там побачив його — Lo Ciutat, тобто Сіте. Він одразу ж гостро відчув, як це завжди траплялося з ним, що повернувся додому, хоча більше не впізнавав цього місця.
Вхід на Старий міст захищав декоративний парапет, заважаючи транспорту сюди в’їжджати. О цій порі дня чоловік мусив тулитися до стіни, аби не втрапити під колеса якогось туристичного автобуса, фургона, вантажівки чи мотоцикла, що їхали щільним потоком по вузькому мосту. Раніше на кам’яній кладці було видно сліди бруду, що накопичувався десятиліттями. Тепер парапети були чистими, можливо, навіть дещо занадто. Утім, посеред мосту все ще висів на хресті, неначе ганчірна лялька, заяложений кам’яний Ісус, визначаючи кордон між Сен-Луї та старим містом.