Беяр повільно витягнув жовтий носовичок із верхньої кишені і витер чоло та обличчя під крисами своєї панами. Далеко під його ногами виднілися хвилясті та пологі береги річки, якими, звиваючись між деревами й кущами, бігла піщана стежечка. На північному березі, що розкинувся на широких рівнинах, було розбито добре сплановані клумби величезних екзотичних квітів. Гарно вбрані пані сиділи на металевих лавках у затінку дерев, дивлячись на воду та розмовляючи, поки їхні собачки лежали й терпляче чекали на траві поруч із ними або ж дзявкали на випадкових перехожих.
Старий міст вів просто до кварталу Тріваль, з якого замість розбитого сільського путівця став чільний шлях до середньовічного Сіте. Чорні залізні парапети облямовували тротуар з певним інтервалом, щоб перешкодити паркуванню машин на ньому. Яскраво-оранжеві, фіалкові та малинові братки звисали зі своїх горщиків, неначе волосся, безладно розкидане по спині юнки. Хромовані столики й стільці виблискували на вулиці біля кафе, а покручені лампи з мідними верхівками стояли поряд зі старими, буденними вуличними ліхтарями. Навіть старі залізні та пластикові ринви, що протікали й потріскалися від сильних дощів і спекотного сонця, було замінено на гладенькі дренажні труби з вичищеного металу, що завершувалися кінцями у формі ротів лютих рибин.
Древні пекарні та продовольчі крамниці все-таки витримали час, як і готель «Старий міст», а от м’ясарні займалися тепер продажем антикваріату, а галантерейна лавка перетворилася на сучасний торговельний центр, що продавав кристали, карти Таро та пізнавальні книжки про духів.
Скільки часу минуло відтоді, як він був тут востаннє? Беяр уже збився з рахунку.
Він повернув праворуч на вулицю Ла-Гафф і тут також побачив ознаки поступового облагороджування. Вуличка завширшки була такою, що нею ледве могла проїхати одна машина, й вона скидалася радше на алею, ніж на вулицю. На розі була картинна галерея — La Maison du Chevalier[73] — із двома арковидними вікнами, захищеними металевими ґратами, подібними до голлівудських рухомих решіток. На стіні висіло шість дерев’яних розписаних щитів, а також металеве кільце поблизу дверей — для відвідувачів із собаками, щоб було де їх прив’язати; до цього кільця свого часу колись прив’язували коней.
Кілька дверей були наново пофарбовані. Чоловік побачив білі керамічні номери будинків із блакитними та жовтими обідками по краях, а також тендітні завитки рослин на них. Випадкові перехожі з рюкзаками, мапами та пляшками води в руках зупиняли його, щоб досить поганою французькою запитати, як пройти до Сіте, й більше там не відзначалося ніякого руху.
Жанна Жіро мешкала у маленькому будиночку на протилежному боці вкритого густою травою схилу, що вів до середньовічної цитаделі. У кінці її вулиці були відновлені лише кілька будинків. Деякі були зруйновано, а інші просто забито дошками.
Старе подружжя сиділо на вулиці на стільцях, які вони винесли зі своєї кухні. Проходячи повз їхній будинок, Беяр зняв перед ними свого капелюха й побажав парі гарного дня. Він знав деяких сусідів Жанни в обличчя й поновлював їхнє знайомство через привітання після років перерви.
Жанна сиділа перед вхідними дверима свого будинку, очікуючи на Беяра. Вона виглядала охайною й активною, як завжди, у своїй простій сорочці з довгими рукавами та прямій темній спідниці. Її волосся було зачесане назад і зав’язане на потилиці у хвіст. Вона виглядала наче шкільна вчителька, якою й була до свого звільнення двадцять років тому. За ті роки, що вони знали один одного, він ніколи не бачив, аби вона зробила щось не до ладу чи не до кінця.
Одрік посміхнувся, пригадавши, наскільки допитливою була його подруга в далекі молоді часи, завжди розпитувала про щось. Де він жив? Що робив усі ті тривалі місяці, що вони не бачилися? Куди їздив?
Він відповідав, що подорожував, займався дослідженнями, збирав матеріал для своїх книжок, відвідував друзів. Тоді вона обов’язково запитувала, кого саме?
Він казав, що навідувався до однокурсників та колег. Він розповів їй про свою дружбу із Грейс.
Дещо пізніше Беяр сповістив, що він мешкав у селі в Піренеях, неподалік від замку Монсеґюр. Проте він завше ділився інформацією про себе дуже скупо, і після кількох десятиліть вона перестала його розпитувати.