— Під ними онук підняв оце...
І Жанна передала йому через стіл маленький предмет.
Одрік не рухався. Після стількох років очікування він боявся навіть доторкнутися до нього.
— Востаннє Ів телефонував мені вчора пізно ввечері з пошти у Фуа. Лінія працювала не надто добре, тому я чула його зле, але розібрала, що він сказав. Він начебто взяв каблучку, оскільки не довіряв людям, які її розшукують. Він був чимось стурбований. — Тут Жанна знову запнулася. — Та ні, він був наляканий, Одріку. Не все йшло гладко. Звичайної процедури не виконано, на розкопках були люди, яким би не слід там бути. Він шепотів, неначе боявся, що його підслуховують.
— Хто знав, що він заходив до печери?
— Я не знаю, мабуть, чергові офіцери. Його керівник. Можливо, хтось іще.
Беяр подивився на каблучку, що лежала на столі, потім узяв її зі столу й підняв угору. Тримаючи її між великим та вказівним пальцями, він повернув її ближче до світла. Тонкий візерунок лабіринту, вигравіюваний всередині, було чітко видно.
— Це його каблучка? — запитала Жанна.
Одрік не міг відповісти. Він дивувався тому дивовижному випадкові, що спрямував каблучку до його рук. Його взагалі цікавило, чи був це випадок.
— Чи сказав тобі Ів, куди забрали тіла?
Жінка захитала головою.
— Чи не могла б ти спитати в нього? І якщо він зможе, нехай перерахує тих людей, що ще були на розкопках увечері, коли відкрили печеру.
— Я запитаю. Впевнена, він нам допоможе, якщо це йому під силу.
Беяр одягнув каблучку собі на великий палець.
— Будь ласка, перекажи Іву мою подяку, мабуть, йому дорого коштувало забрати ось це. Він навіть не усвідомлює, наскільки важливою може виявитися ця річ, — чоловік знову посміхнувся й додав: — Він не казав тобі, що ще було знайдено поряд з тілами?
— Кинджал, невелика шкіряна сумка, в якій нічого не було, лампа на...
— Vuèg?[75] — повторив Одрік, не вірячи своїм вухам. — Порожня? Але це неможливо!
— Ів сказав, що інспектор Нубель, старший офіцер, безсумнівно розпитував жінку, що знайшла печеру, про цю сумку, але вона твердо заявила, що навіть не торкалася її.
— А твій онук уважає, що їй можна довіряти?
— Він про це нічого не казав.
— Якщо... тоді хтось інший, напевно, взяв її, — пробурмотів Беяр сам до себе, від важких думок насупивши брови. — А що тобі Ів розповідав про ту жінку?
— Дуже обмаль. Вона англійка, їй за двадцять, не археолог, а волонтерка. Вона приїхала до Фуа на запрошення своєї подруги, що була на розкопках заступником керівника.
— А він не назвав тобі її ім’я?
— Тейлор, здається, — Жанна на хвильку замислилася. — Ні, не Тейлор. Мабуть, вона Таннер. Так, саме так. Її звати Еліс Таннер.
На якусь мить земля припинила рухатися.
— Es vertat? Невже це правда? — Її ім’я луною відбилося в голові Одріка Беяра. — Es vertat? — пошепки повторив він.
Чи взяла вона Книгу? Чи впізнала її? Ні, ні. Він сам себе зупинив. Це безглуздо. Якщо вона взяла Книгу, тоді чому не каблучку?
Беяр поклав руки на стіл, щоб вони не тремтіли, і тільки потім зловив на собі стурбований погляд Жанни.
— Ти можеш запитати в Іва, чи є в нього її адреса? Чи знає він, де мешкає Madomaisèla[76]? Одрік замовк, не маючи сил продовжувати.
— Я спитаю, — відповіла Жанна й додала: — З тобою все гаразд, Одріку?
— Просто я втомився, — він спробував посміхнутися, — от і все.
— Я сподівалася, ти будеш... задоволений. Це, зрештою, може стати принаймні апогеєм твоєї багаторічної праці над книжкою.
— Мені важко повірити.
— Ти здаєшся швидше ошелешеним, аніж задоволеним.
Беяр спробував уявити себе збоку: очі блищать, обличчя бліде, руки трусяться.
— Я схвильований, — заперечив Одрік, — і дуже вдячний Іву, а також тобі, але... — Він глибоко вдихнув. — Якби лише ти могла зателефонувати йому просто зараз і я поговорив би з ним сам! Можливо, ми навіть могли б зустрітися?
Жанна підвелася з-за столу і пішла в передпокій, де на маленькому столику біля сходів стояв телефон.
Беяр тим часом дивився у вікно на схили, що здіймалися до мурів Сіте. Її образ, коли вона співала за роботою, раптом виник у його голові, видіння того, як світло яскравими смугами падає поміж гілок дерев, кидаючи нерівномірні плями на воду. Навколо неї витали запахи й звуки весни; маленькі кольорові полиски на галявині — блакитні, рожеві, жовті; плодюча земля та п’янкий аромат самшитів обабіч гірської стежини. Обіцянка теплого сонячного літнього дня.