— Ligote-la[83], — наказав той своєму спільникові.
Алаїс похолола. На якусь мить її відвага зникла. Це були французькі солдати, а не прості горлорізи. Раптом у її пам’яті промайнули всі ті лячні історії, які вона чула дорогою.
Утім, вона оговталась і ще раз змахнула мечем.
— Не підходь ближче, — крикнула твердим від страху голосом, — я вб’ю тебе раніше, ніж...
Алаїс раптом розвернулася й кинулася на другого чоловіка, що підбирався до неї ззаду. Заверещавши, дівчина вибила палицю з його рук. Він заревів і, витягши ніж із-за поясу, кинувся на неї. Схопивши меч обома руками, Алаїс різко опустила його вниз, просто на руку чоловіка, кидаючись на нього, неначе ведмедиця на полюванні. З його руки бризнув фонтан крові.
На мить Алаїс відвела руку, замахнувшись для наступного удару, аж раптом в її голові спалахнули фіалкові й білі зірки. Від удару вона нахилилася вперед, а потім їй на очі навернулися сльози, коли її поставили знову на ноги, шарпонувши за волосся. Біля шиї вона відчула холодне лезо.
— Putain, — прошипів чоловік і вдарив її в обличчя скривавленою рукою. — Laisse-tomber[84]. Кинь його!
Не маючи вибору, Алаїс кинула меч додолу. Інший чоловік зажбурнув його подалі, а потім витяг із-за поясу порожній льняний мішок і надягнув їй на голову. Алаїс відчайдушно борсалася, та кислуватий запах тканини і порохнява забили їй рот, змусивши кашляти. Але дівчина все ще намагалася вирватися, поки перший чоловік не вдарив її в живіт і вона не зігнулася навпіл на стежці.
Алаїс більше не могла опиратися, бо чоловіки зв’язали їй руки за спиною та скрутили зап’ястки.
— Reste-là[85].
Чоловіки десь ізникли. Алаїс чула, як вони порпалися в її дорожніх сумках, підіймали шкіряні клапани та викидали на землю не потрібні їм речі. Вони про щось розмовляли або й сперечалися: важко було зрозуміти їхню грубу мову.
«Чому вони мене не вбили?» — подумала дівчина.
Одразу в її голові знайшлася відповідь, мов непрохана страшна примара:
«Спершу вони трохи розважаться.»
Алаїс розпачливо намагалася послабити свої пута, знаючи, що навіть якщо вона звільниться, то не зможе втекти далеко. Вони швидко її наздоженуть. Тепер чоловіки сміялися, пили. Вони не поспішали.
З очей дівчини полилися сльози відчаю та безнадії. Її голова втомлено упала на землю.
Спочатку Алаїс не могла розібрати, звідки лине шум. Потім вона зрозуміла: це коні. Вона чула цокіт їхніх підкованих копит, що мчать галопом по рівнині. Вона притислася вухом до землі. П’ятеро, може, шестеро коней, що скачуть до лісу.
Десь далеко пролунав грім. Злива також наближалася. Нарешті в неї з’явилася можливість якось собі зарадити. Якщо вона зможе відійти досить далеко, то, напевно, матиме змогу врятуватися.
Повільно і якомога тихіше Алаїс стала відсовуватися з дороги, доки не відчула під ногами гострі колючки ожини. Ставши навколішки, дівчина почала крутити головою вверх-униз і нарешті спромоглася таки послабити мішок. Невже вони дивляться?
Ні, ніхто не крикнув. Зігнувши шию, Алаїс крутила головою в різні боки, спочатку вона робила це повільно, а потім дедалі швидше, доки тканина не спала з її голови. Алаїс кілька разів глибоко вдихнула свіже повітря і спробувала дотягнутися до своїх речей.
Вона наразі була поза полем зору тих двох французів, хоча якби вони обернулися й побачили, що вона утекла, то хутко б знайшли її. Алаїс нахилилась і ще раз притисла вухо до землі. Вершники їхали з боку Курсана. Хто вони: група мисливців чи, може, розвідники?
Грім прокотився з гуркотом по всьому лісі, здіймаючи хмари наполоханих птахів, що покинули свої гнізда високо на деревах. Тату заіржала й забила копитами.
Молячись, щоб гроза надалі заглушила звуки від кінських копит, аж поки вершники не наблизяться досить близько, Алаїс відсунулась назад у кущі й поповзла через каміння та гілляччя.
— Ohé![86]
Алаїс завмерла. Вони її помітили. Алаїс здавлено крикнула, побачивши, що чоловіки біжать туди, де вона лежала доти. Перекоти грому просто над їхніми головами змусили їх підняти очі, на їхніх обличчях був жах. Вони не звикли до наших грізних південних злив. Алаїс фізично відчувала їхній страх навіть із такої відстані. Від них тхнуло страхом.
Скориставшись з нерішучості французів, Алаїс схопилася на ноги і побігла.
Утім вона не могла тікати надто прудко. Наздогнавши її, чоловік зі шрамом повалив дівчину на землю і вдарив кулаком у голову.