— Hérétique![87] — заволав чоловік. Він усівся зверху на Алаїс, міцно притискаючи її до землі.
Алаїс спробувала скинути його, але він був заважким, а її сукня зачепилася за колючки підліску. Дівчина відчула запах крові від його пораненої руки, коли чоловік з люттю втискав її голову в гілки і листя на землі.
— Я попереджав тебе лишатися на місці, putain!
Тяжко дихаючи, чоловік розстебнув пряжку на поясі й почав витягувати його. Молися, щоб він не почув вершників! Алаїс знову спробувала скинути його з себе, але француз дійсно був важелезним. Вона приглушено захрипіла, аби за будь-яку ціну заглушити цокіт кінських копит.
Він знову вдарив, розбивши їй губу. Вона відчула в роті присмак крові.
— Putain!
Раптом Алаїс почула інший голос.
— Ara, ara![88]
Пролунав різкий свист стріли, потім ще й ще, ціла злива стріл посипалася з зеленого затінку, вряди-годи дряпаючи кору дерев.
— Avança! Ara, avança![89]
Француз хутко вскочив, якраз тієї миті, коли йому в груди вп’ялася груба і важка стріла, розвернувши його, неначе дзиґу. На якусь хвильку він завис у повітрі, потім став падати долі, його очі застигли і скидалися на кам’яні очі статуї. У кутику губ з’явилася єдина краплина крові, що скотилась йому на підборіддя.
Ноги солдата підломились, і він впав навколішки, як для молитви, а потім повільно завалився уперед, неначе зрубане дерево. Алаїс отямилася саме вчасно і відповзла вбік, коли його тіло важко гепнулося на землю.
— Aval! Давай!
Вершники наздогнали й другого француза. Він хотів сховатися в лісі, але йому в спину полетіло ще більше стріл. Одна втрапила йому в рамено, і він зашпортався. Наступна попала в стегно. А третя — у поперек, вона ж і звалила його на землю. Тіло зсунулося уперед, деякий час б’ючись у конвульсіях, і зрештою затихло.
Той самий голос скомандував вершникам зупинитися.
— Arést. Припинити вогонь!
Мисливці вийшли зі своєї схованки.
— Припинити вогонь.
Алаїс звелася на ноги. «Хто це — друзі чи теж вороги?» — промайнула думка. Очільник загону був одягнений у добрий темно-синій мисливський костюм і гарний плащ. Його важкі й на диво чисті черевики, пояс та сагайдак були зроблені зі світлої шкіри й оздоблені в місцевому стилі. Він виглядав як пересічний мешканець південних земель.
Її руки все ще були зв’язані за спиною. Алаїс усвідомлювала, що потрапила не в надто вигідне становище. Її губа розпухла та кривавила, одяг був увесь у плямах.
— Пане, дозвольте висловити вам свою вдячність за допомогу, — промовила Алаїс якомога впевненіше. — Зніміть свою маску, щоб я могла знати свого рятівника в обличчя.
— Оце й уся вдячність, на яку я заслужив, пані? — промовив чоловік, роблячи так, як вона попросила.
Алаїс із полегкістю побачила, що він посміхається.
Чоловік спішився й витяг ножа з-за поясу. Алаїс відступила назад.
— Маю розрізати вузли позаду, — пояснив він спокійно.
Алаїс зашарілася і простягла йому руки.
— Звичайно ж. Mercé[90].
Він коротко вклонився.
— Ам’єль де Курсан. Це ліси мого батька.
Алаїс зітхнула:
— Пробачте мою неввічливість, але я мала впевнитися, що ви не...
— Ваша обережність і мудра, і зрозуміла за цих обставин. А ви хто, пані?
— Алаїс із Каркассони, донька начальника фортеці Пелетьє, що служить віконтові Тренкавелю, та дружина Гільєма Дюма.
— Для мене честь познайомитися з вами, пані Алаїс, — із цими словами Ам’єль поцілував їй руку. — Вас дуже поранено?
— Та ні, кілька порізів і подряпин, хоча моє плече трохи болить, бо я на нього впала.
— А де ж ваш ескорт?
На мить Алаїс завагалась.
— Я подорожую сама.
Ам’єль глянув на неї здивовано.
— Нині не найліпший час, щоб мандрувати без захисту, пані. Ці рівнини кишать французькими солдатами.
— Я не думала, що затримаюся так пізно. Я просто шукала, де б заховатися від зливи.
Алаїс подивилася уверх, раптом усвідомивши, що досі не впало жодної краплини.
— Просто небеса розсердилися, — сказав Ам’єль, простеживши за її поглядом. — Несправжня буря, от і все.
Поки Алаїс заспокоювала Тату, люди де Курсана забрали в мертвих чоловіків одяг та зброю. Вони знайшли їхні обладунки з гербами далеко в лісі, де вони прив’язали своїх коней. Де Курсан підняв кутик матерії кінчиком меча, відкриваючи під шаром бруду срібний візерунок на зеленому тлі.