— Не можу повірити, що те — он там — ваш будинок, — сказала я.
Сусід зробив своє житло більш міським, ніж це припускалося для життя в чагарях, — із ґонтовим дахом замість солом’яного та зі справжніми скляними вікнами.
— Еге ж, нічого спільного з маєтком твого батька.
Отже, він уже здогадався, хто я. Притулив руку до лоба, щоб прикритися від сонця, й знову скоса глянув на мене.
— Я познайомився з твоїм батьком кілька років тому, коли лежав отут, недалечко, разом із добровольцями з Мадрасу[18].
— З пораненням?
— З дизентерією, як і вся моя чота. Від цієї хвороби померло безліч чоловіків.
— Звучить жахливо.
— Так воно й було.
У його вимові ледь відчувався шотландський акцент.
— Але було й кілька приємних моментів. Одного дня дехто пішов на полювання у долину Ронґаї, а там була ти. І з тобою був гарний місцевий хлопчик. Ви вдвох стріляли по мішенях.
Він усміхнувся, блиснув красивими рівними зубами.
— Ти мене, певно, вже не пам’ятаєш.
Я уважно придивилася до його обличчя, спробувала знайти щось знайоме: квадратна щелепа, вольове підборіддя, волошкові очі.
— Вибачте, — нарешті зізналась я. — Навколо тоді було так багато солдатів.
— А ти виросла.
— Батько каже, що я, напевно, ніколи не перестану рости. Я вже вища за нього.
Він усміхався й далі дивився на мене так, що це змусило замислитися: чи не повинна я ще щось сказати чи зробити. Я не могла собі уявити, що саме. Все, що я знала про чоловіків поза життям на фермі й роботою, — це палкі думки, які збивають з пантелику. Вони останнім часом приходили пізно вночі: думки про те, щоб до мене доторкнулись або щоб мене взяли. Від цього палали щоки, навіть коли я залишалася в своїй хатині на самоті.
— Що ж, було приємно побачитися з тобою.
Він потягнувся до мотка з дротом, але так само дивився мені у вічі.
— Щасти вам, — сказала я і підштовхнула Пегаса ліктем, задоволена тим, що залишаю сусіда з його кілками й повертатимуся додому з сонцем за спиною, а не лицем до сліпучого світла.
— Сьогодні я зустріла нашого нового сусіда, — повідомила я під час вечері, відрізуючи кінчиком ножа шматочок м’яса газелі Томсона.
— А, Пурвеса, — кивнув батько. — Він уже багато чого зробив на своїй землі.
— Це той екс-капітан, про якого ти мені говорив, Чарльзе? — озвалася Емма зі свого кінця столу. — Він симпатичний парубок. Я бачила його в місті.
— Він дуже працьовитий, ось що я скажу.
— А що ти про нього думаєш, Берил?
Я знизала плечима.
— Думаю, що він так собі.
— Від тебе не убуде, якщо навчатимешся спілкування, — завела вона старої пісні. — Чи знаєш ще когось твого віку?
— Мого віку? Та йому десь із тридцять!
— Життя на фермі змінить твою думку. Гадаєш, що вічно залишатимешся молодою та привабливою і матимеш багатий вибір? На жаль, це зовсім не так.
— Еммо, їй лише шістнадцять, — заступився батько. — В неї ще багато часу.
— Це тобі так здається. І тримаючи її тут без товариства, ми нічим дівчині не допомагаємо. Школа нічого не змінила, тим паче, що пробула вона там недовго. Дівчинка така само дика й не вміє підтримувати розмову.
— Чому ми говоримо про манери й товариство, коли існують справжні проблеми, які треба розв’язувати?
— Колись ти захочеш привернути до себе увагу чоловіка, — Емма багатозначно глянула на мене. — І ми з твоїм батьком повинні підготувати тебе до цього.
— Емма вважає, що слід влаштувати прийом на відзнаку твого виходу у світ, — пояснив батько й погладив долонею грубе дно свого кухля для скотчу.
— Ви, мабуть, жартуєте. Виходу куди?
— Ти чудово розумієш, що так належить, Берил. Навіть тут. Бути в товаристві й навчатися люб’язності — це дуже важливо. Зараз ти можеш так не думати, але згодом усе збагнеш.
— Я й тут маю з ким спілкуватись, — я подумала про Буллера й наших коней.
— Це лише один вечір, Берил.
— І нова сукня, — докинула Емма, ніби це могло мене переконати.
— Ми про все домовилися в готелі, — відрубав батько таким тоном, що я зрозуміла: це вирішено вже давно.
10
оки я мучилася в школі, Найробі зростав химерними стрибками. Нині вже десять тисяч осіб убого тулилися в халупах край рівнини Аті. Тут галасував барвистий базар, блищали на сонці вкриті бляхою дахи крамниць і громадських будівель. Навіть такі уламки цивілізації здавалися тут дивом. Місто утворилося випадково, 1899 року, під час прокладання залізничної лінії Уґанди, яка проходила від Момбаса до озера Вікторія. Спочатку звели хисткі споруди для пунктів управління, за ними з’явилася жерстяна халупа, яку робітники охрестили «Клубом залізничної станції», а далі до неї приліпилися нові халупи й намети. Коли нарешті залізницю проклали, тут почало розростатися місто.