— Можна, ми спочатку вип’ємо по чарочці бренді?
Мені знадобилося багато часу, щоб розповісти всю свою брудну історію в деталях, але навіть тоді залишилося те, чого я не зачепила. Нічого не розповіла про Деніса й про нові незрозумілі стосунки з Карен. На щастя, Кокі вислухала не перебиваючи й притримала всі свої емоції до фіналу.
— Звісно ж, Ді прийме тебе назад, коли всі заспокояться.
— Не знаю, чи повинен він це робити. Він має добре ім’я, не варто ним ризикувати.
— У житті багато чого трапляється. Твої помилки не гірші за будь-чиї.
— Я знаю... але це завдає болю не лише мені. І з цим важко жити.
Вона замислено кивнула.
— А де зараз Джок?
— Останнього разу я бачила, як він утікав тієї ночі в Накуру. Не можу уявити, щоб він зараз був проти розлучення.
— Може, й ні. Але доти, доки ви одружені, ти можеш отримувати від нього фінансову підтримку.
— Що? Взяти в нього гроші? Я краще голодуватиму.
— Тоді звідки ти їх візьмеш?
Вона глянула на мій одяг, задовільний для передмістя, але точно не для Белґравії.
— У тебе, певно, не дуже багато грошей.
— Знайду роботу чи щось вигадаю. Чесно, я впораюся. Я зможу.
Хоч би скільки я намагалася заспокоїти Кокі, вона турбувалася про мене й прагнула стати кимось на кшталт янгола-охоронця.
Протягом наступних кількох тижнів я залишалася в неї, навіть ходила разом із нею на вечірки та дозволяла знайомити мене з найкращими людьми цього міста.
Крім того, вона м’яко спробувала мені пояснити, як у Лондоні ставляться до грошей. Я нічого в цьому не тямила й ледь чула про кредитування. У Кенії власники магазинів давали в борг будь-що, розтягуючи виплати на роки, навіть у важкі часи. Але в Лондоні розписки не мали жодної цінності, якщо у вас на руках немає готівки.
— Якби в мене були гроші, навіщо б я давала розписку?
Вона усміхнулась і зітхнула.
— Ми знайдемо для тебе гарного доброчинця.
— Чоловіка? — кинулася я.
Мені над силу було навіть думати про таке після всього, що зі мною сталося.
— Дивись на них як на спонсорів, люба. Будь-який чоловік вважатиме за щастя показатися поряд з тобою в обмін на деякі приємні подарунки. Краще коштовності.
Вона знову усміхнулася.
— Це може допомогти тобі протриматися.
Кокі мала спокусливе тіло, та була на цілу голову нижчою за мене, тож навряд її поради могли мені придатись, але повела мене по крамницях, а потім — до своєї багатої подруги, щоб почистити її шафу. Я була вдячна їй за турботу й спроби покращити моє теперішнє становище на власний розсуд. Але в Лондоні я недобре почувалася. Щиро кажучи, мені було зле ще під час морської подорожі від Момбаса. Я була зелена від нудоти й увесь час провела на своєму ліжку в трюмі. Запаморочення тривало ще довго по тому, як я ступила на тверду землю, але по прибутті до Белґравії воно зникло, натомість я відчула глибоку втому. Не хотіла нічого казати про це Кокі, але невдовзі вона сама все помітила й почала розпитувати мене про симптоми.
— У тебе може бути грип, люба. Тут від цього вмирають. Піди до мого лікаря.
— Але я ніколи не хворіла на лихоманку.
— Тут усе може бути інакше. Будь ласка, піди, гаразд? Заради мене.
Загалом, я уникала сучасної медицини ще звідтоді, як арап Маїна розповідав нам із Кібії про божевільних лікарів мцунґу[30], які переливають кров з однієї людини, щоб вилікувати іншу. Він глузував із дурості білих людей, розмахував руками, а ми з Кібії здригалися від думки, що чиєсь липке червоне життя може текти в наших жилах. Хіба після такого залишишся собою?
Кокі не бажала слухати моїх заперечень. Потягнула мене до приймальні, де лікар поміряв мені температуру, помацав пульс і розпитав про мою подорож і недавні звички. Нарешті, він оголосив, що я абсолютно здорова.
— Невеличкий закреп, щонайбільше, — сказав він і порекомендував риб’ячий жир у невеликих дозах.
— Хіба не краще, що ми туди пішли? — допитувалася Кокі, коли ми каретою поверталися на вулицю Вест-Галкін. — Тепер тобі буде спокійніше.
Але спокійніше мені не стало. Зі мною і далі було щось не так, і не через закреп. Я подякувала Кокі та знову повернулася в Доркінґ, бажаючи відпочити від міста з його ритмом. Бой і Дженесі були зі мною такі само привітні й терплячі, як і раніше. Проте одного ранку, лежачи у своєму затишному ліжку в Доркінґу, я відчула, як на мене звалилося відразу все: нудота, запаморочення й утома. І ще я почала круглішати під позиченим одягом. Спробувала згадати своє останнє місячне, й не змогла. Я залізла під ковдру та поклала руки собі на живіт, який протягом останніх тижнів значно побільшав. Звинувачувала в цьому булочки з маслом та збиті вершки, але тепер уся правда вийшла назовні.
30
Мцунґу