— Ну, будьте людьми… — знову попросив майданівець.
— Людьми, говоришь?.. — зло протягнув Мопед. — Так мы и есть люди. А вы абизяны, как правильно заметил наш дорогой товарищ Зина. Все, базар закрыли. И не надо нам тут стонать и просить… Зубы сводит от твоего стона.
Логопед знову грубо вдарив його ліктем по печінці. Полонений зігнувся від різкого болю і стиха почав молитися… «Отче наш…»
Коли вони проминули Південний міст і звернули в індустріальні нетрі на березі Дніпра, машина нарешті зупинилась. Тітушки виштовхали з машини бранця і потягли до Дніпра. Це була занедбана місцина з покинутими будівельними вагончиками, розваленими гаражами, ангарами, недобудовами, горами будівельного сміття, скелетами іржавого залізяччя. Місцина моторошна, пронизана холодом і пусткою. Тут все поросло сухим бур’яном, кущами, хмелем і диким виноградом, через які важко було продиратися. Під ногами огидно скрипів тонкий лід, що покривав минулорічне опале листя. Десь здалеку рвучко загавкали безпритульні собаки.
Бранець не опирався, йдучи безвільно назустріч своїй долі. Він продовжував з відчаєм молитись і вже подумки попрощався з життям, як…
— Ну все, дядька, — зі смішком промовив Мопед. — Бог услышал твои молитвы. Он сказал нам: возьмите, дети мои, у него рублей, сколько есть, и пускай добирается домой пешком, обизяна такая… Ибо повинен в большом грехе — майданутости.
— Як? — не повірив почутому полонений.
— Шо ты ото як той дурнык «якаєш»? — знову штурнув його у бік Логопед. — Дай людям рублей на бензин и курево, а сам чеши домой. И больше на Майдан не выходи! Запомни: за нами Россия, русских вам не перемочь.
— Не зрозумів… — розгубився чоловік.
— Ну, ты тупой! — струсонув його за барки Логопед і просичав в обличчя: — Попадешься еще раз — точно утопим! Давай руки, — розвернув бранця і розв’язав йому руки.
— Я вільний? — не міг повірити.
— Вильний-вильний, мы стали людьми, так, как ты и просил, — продовжував розважатися Мопед.
Чоловік гарячково дістав із внутрішньої кишені гаманець і віддав Логопеду. Той узяв, витягнув з нього всю готівку, буркнувши під носа:
— Че-то не густо. Видно, мало вам там платят.
— Нам не платять взагалі, хлопці,— у чоловіка враз поліпшився настрій, він хотів розказати цим двом щось добре про Майдан, про себе, про щасливе майбутнє, яке очікує Україну після того, як вони скинуть Януковича…
— Ага, расскажешь нам, — пхинькнув Логопед. — Нэ платять… Щэ й як платять! Мы все знаем про ваши делишки… Америка платит, а вы всему миру свои басни рассказываете про рываруцыю гидности… Писенькы спиваетэ! — несподівано він став заводитись і переходити на крик: — Вы со своими бэндэрами хотите всю нашу историю переписать, поссорить нас с Россией! А мы без России — ничто! Ты это понимаешь, сволота?!
Чоловік розгублено відсахнувся назад, але іззаду його підпер Мопед. У морозній тиші лунко клацнув викидний ніж і вперся йому в спину.
— Хлопці, — схвильовано почав крутити головою бранець, — ви ж сказали, що відпустите мене, ви сказали, що стали людьми…
— А раньше мы не были людьми?! — заводився Логопед. — А кем мы были? Быдлом?! Ну да, мы против вас, сраной интеллигенции, — быдло. Мы титушки, продажные наркоманы и алкоголики…
— Я такого не казав…
— Кончай его, — враз вирішив Логопед. — Надоел. Херой хренов, — і до майданівця: — Шо вжэ не хочется кричать славу Украйине, когда в штанах мокро? Тогда давай, кричи «слава «Беркуту», сука!
— Давай! — глибше пхнув ніж Мопед, проштрикнувши тканину на одязі й уп’яв гострій ножа у шкіру. — Кричи: «слава «Беркуту»!
— Ніколи, — заперечливо покивав чоловік, усвідомивши, що зараз його будуть убивати. І враз у ньому наче клацнув тумблер, зник страх і безвілля й він закричав в обличчя Логопеду: — Ми однаково переможемо! Будьте ви прокляті, собаки продажні!
Мопед закинув руку на горло чоловікові, потягнув на себе і почав повільно, з насолодою завалювати його на ніж, примовляючи: «Ну, и кто тут собака продажна»?
— Ви… — з жахом в очах дивлячись у нічне небо, хрипів чоловік, чуючи як довге холодне лезо ножа повільно прорізає його плоть і проколює серце…
Мопед ураз відчув, як майданівець важко осідає у нього в руках і важким тягарем починає завалюватись на нього, віддаючи Богу душу в передсмертних судомах.
— Тш-тш-тш, — дивлячись в обличчя, продовжував утримувати його за груди Логопед, — вот так… Молодец… хороший майданутый — мертвый майданутый, такой, как ты сейчас… Одпонтовался херой…