Юнак бачив усе з вікна центрального будинку ракетодрома. Він стояв у неосвітленій кімнаті біля широкого вікна і дивився вниз. Зненацька він відчув, як до горла підкотилося щось важке.
Старий зник за поворотом алеї, а юнак, притулившись до скла чолом, дивився на озеро. Іоноліт звідси здавався зовсім маленьким. “Як стародавні доспіхи, — подумав юнак. — Вони давно застаріли, погнулись, заіржавіли, але… але їх носили богатирі!” Це слово примусило його згадати про симфонію Бородіна. Швидко, не запалюючи світла, він увімкнув магнітний запис і повернувся до вікна.
Над ракетодромом, заглушаючи жалібний посвист вітру, гриміли могутні акорди. У променях прожекторів блиснули, мов піднесені у височінь музикою, тонкі крила орнітоптера.
Юнак дивився в небо.
Полігон “Зоряна ріка”
Чотири дні над випробовувальним полігоном “Зоряна ріка” висіли сірі, розмиті хмари. Вітер гнав бетонними доріжками каламутні потоки води. Несподівано зі Станового Нагір’я потягло холодом, і опівночі випав сніг. Він танув, лягаючи на мокру землю. Сніжинки виживали тільки на металевих фермах Випромінювача. Тонкими й точними штрихами сніг обвів лінії Випромінювача, і двохсотметрова споруда проступила на тлі чорного неба, немов гігантське креслення.
Чоловік ішов, машинально обминаючи калюжі. Він не дивився вниз, бо за сімнадцять літ до найдрібніших подробиць вивчив цю дорогу. Сімнадцять років — в один і той же час, у будь-яку погоду — проходив він цією дорогою. Він давно вже відвик звертати увагу на все довкола. Помічав тільки те, що було пов’язане з його думками: ту або іншу частину конструкції Випромінювача, іноді — щось у комплексі споруд Енергоцентру. Але цієї ночі він неясно відчував невловиму зміну в навколишньому. Це заважало думати.
Він зупинився й уважно обдивився навкруги. Снігу він просто не помітив — це його не цікавило. У Випромінювачі за останній тиждень нічого не змінилося. У вікнах головного корпусу Енергоцентру, як звичайно, горіло світло, там чергували цілу добу. Невисокі пагорби, що оточували з усіх боків полігон, зараз не було видно: вони зливалися з нічним небом.
Кілька хвилин чоловік, примружившись, дивився вдалину. Він уже розумів, що змінилося. Зникла жовта заграва над горбами. Заграва ця була відблиском вогнів далеких міст, відблиском чужого і далекого життя. Чоловік сімнадцять років не покидав полігона. Він не думав про те, що було там, за пагорбами. Але до нічної заграви він звик. Інколи вона розгоралась дужче, іноді слабла, ставала ледве помітною. Тепер заграви не було зовсім.
— Хмари? — спитав чоловік. Він звик міркувати вголос.
— Так, звичайно, — відповів він сам собі. — Погана видимість.
Він пересунув важілець електрообігріву, і під курткою пройшла хвиля теплого повітря. Про зниклу заграву він одразу ж забув.
Звідси було зручно дивитись на Випромінювач. Вершину величезного, націленого в небо сітчастого конуса ховали хмари. Десятки прожекторів освітлювали знизу цей конус; здавалося, він лежить на блакитних променях світла, а не на невидимих у темряві металевих опорах.
— Ще чотири роки, — неголосно, мовби вагаючись, промовив чоловік.
Він дивився на гігантський конус Випромінювача і думав про те, що сімнадцять років тому Випромінювач існував тільки в його уяві: такий, яким він бачить його зараз. Ні, не такий. Набагато гірший.
Він хрипко розсміявся.
Так, тоді всі — і він сам — вважали, що треба буде близько шістдесяти років, щоб нагромадити енергію для експерименту. Але минуло сімнадцять літ — і майже все готове. Енергоцентр випробовувального полігона одержував у ці роки набагато більше енергії, ніж можна було колись розраховувати. Вдалося змінити і конструкцію Випромінювача. З року в рік він удосконалював свій Випромінювач. Він віддав йому все. Сімнадцять років працював він так, як не зміг би працювати ніхто інший. Не пропускаючи жодного дня. Забувши про все стороннє. По вісімнадцять годин на добу. Без свят і без відпочинку.
Він знав: його вважають за великого вченого. Він сам вірив у високу могутність свого розуму. Це вже давно стало для нього звичним, природним і не хвилювало. Він ставився до свого дару, як до досконалої машини. І коли ця машина давала гарні результати (а це траплялося дуже часто), йому було приємно. Сніжинки тремтіли в променях прожекторів. Чоловік машинально стежив за польотом сніжинок — і нічого не бачив. Йому раптом пригадалась буря, викликана його відкриттям два десятиліття тому. Він перший сказав: “Швидкість світла — не межа”. Спочатку з ним не сперечались. Його відкриття просто не сприйняли всерйоз. Тоді він опублікував розрахунки — і буря почалася. Його супротивники посилались на досліди Майкельсона, на десятки, сотні аналогічних дослідів, які підтверджували граничну величину швидкості поширення світла. Він відповів новими розрахунками. За довгими рядами формул ховалася проста, по суті, думка. Швидкість звуку в повітрі невелика — 331 метр за секунду. Але під час вибухів, коли виникають величезні тиски, звукова хвиля поширюється напочатку зі швидкістю в двадцять, у тридцять разів більшою. Щось схоже відбувається і зі світлом. У цьому була своя закономірність: кожний фізичний закон справедливий тільки в певних межах. Навіть закон тяжіння, названий колись “всесвітнім”, виявився неточним у масштабах макросвіту. Майкельсон, Міллер, Піккар, Іллінгворт, Томашек — усі вони ставили досліди з світловими джерелами відносно невеликої сили. За цих умов швидкість світла справді не перевищувала трьохсот тисяч кілометрів за секунду. Але під час зоряних катастроф — під час раптових спалахів нових і наднових зірок — світло протягом деякого часу поширюється з “вибуховою” швидкістю. Так, у всякому разі, свідчили розрахунки. Випромінювач, який височів у центрі полігона, мав експериментально довести, що вибухові імпульси дуже великої енергії здатні подолати світловий поріг.