Закликали світові долю ладоржиці. І спів посвятних дів падав теплим чистим дощем на закуту ще морозом землю, пробуджуючи її цією першою – передвесняною! – таємницею.
В ногах цяцькованої колиски Сонця-немовлятка лишились навколішках жрекині Арга й Опіда.
Вальто пригравав все частіш, то ледве торкаючись струн, то перебираючи їх враз всіма пальцями. І бліді, рухливі руки старого бояна радісно метушились, розбризкуючи кришталеві краплини звуків «дощового» танку. Старече ж тіло срібноволосого музики то нахилялось, то хиталось, то відкидалось, танцюючи на місці, захоплене виром мелодії.
Відрад же торкався струн тільки кінцями пальців. Душа його вся була в очах, що влипли поглядом у юну Аргу. Здавалось, для юнака вся краса і гармонія, втілились у молодій жрекині – найчарівнішій за всі містерії-таємниці.
Зненацька, немов збуджений дзвоном струн, ліс озвався бурею могутнього співу. І в цій бурі втопились і спів ладоржиць, і гра Вальтова та Відрадова.
Повінню розбурханого моря валив люд, щоб на велике свято вклонитись Печері Народження. Входити-бо до неї не смів.
То ж жрекині, з прикрашеним свічками вінком, посунули білим проводом з яскині. З їхніх уст довідається люд, що народилось непереможне Сонце й люду – Миру бажає!
По «мирбажанню» жрекині Печери Народження не виходили до люду, аж доки не приїде «з землі Даждь-богової» – з того острова, що «корінням землі не тримався», – посол Соняшного бога.
Ціле літо лишався цей делоський посол у країнах надбористенських. Навчав мистецтвам лікування та складанню пісень. Засвячував і до ворожбитства. Коли ж восени щедра богиня Деметра-Меляйно обдаровувала люд новим врожаєм, делоський посол повертав додому. Але не сам. З ним відбували з-над Бористену дві жриці з дарами «в колосі і соломі»[27] та кілька юнаків «почетної варти». Часами жрекині – й хтось з юнаків – лишались при Делоській святині[28], бажаючи пізнати таємниці світлосяйного Фойбоса.
Дні довшали. Летіли швидкими скоками, навздоганяючи Весну. Темна Ніч-мати роз’яснювала своє обличчя, радіючи, що росте її дитина Сонце.
Давно сховано писану колиску Сонця. Воно стало вже юнаком – Яр-богом, повним життєдайної сили.
Наростала – разом із Сонцем – і радість в Аргиному серці. Жрекиня мріяла засвятити себе ворожбитству. Чи ж не казав-бо сліпий ясновидець Гомер, що ворожбити служать людству однаково, як лікарі, архітекти та солодко-голосі співці.
Вабило Аргу впізнати тих таємних істот, – ідолів, безтілесних, – що з’являються духовому зору людини й відслоняють їй надпоземські таємниці.
Арга сходила до підземної Печери Народження. Там коло схованої колиски Сонця й постаті бога-немовлятка зберігалась гідрія посвятної води з потоку Касотіс, що протікає Дельфійським храмом й кидається у безодню, над якою стоїть тройніг ворожки – пітії. Щороку привозив делоський посол і тієї води з посвятних Дельфів.
Напившись касотійської води, Арга занурювалась у мрії – прозорі й легкі, як сон у недрімному стані. Ввижались їй тоді ясні генії, заслонені сліпучим сяйвом вічного світла… Чула «спів зор» – гармонійний і тихий…
Однак часом згуки іншої пісні виривали дівчину з її екстазу:
Рвав і кидав вітер шматками з посвятного гаю «Пісню Дорійки», що навчив їй ладоржиць делоський посол.
То співала Опіда – колись нерозлучна подруга Аргина. Але нині все далі розходились приятельки.
Опіда уникала всього, що не було посвятним гаєм. Тільки в ньому й ним жила, у товаристві свого ведмедя Дайно.
Малим ведмежатком приніс його ладоржицям Вальто. І Опіда унялась безпомічної тварини. З рук випоїла ведмедика. Тож Дайно ходив за своєю пістункою, мов її власна тінь.
– Виховала нам, мов Мавка, ведмежатко Опіда, – жартував Вальто. – Але ліс, замість ведмедя, нашу діву нам забрав.
Однак не боронив Опіді блукати самодином.
– Зла людина до святого гаю приступу не має. Лихі духи на жрекиню не відважаться. Ну, а проти звіра, якби напав, й Дайно раду дасть. Бач, яке ведмедисько виросло!
Коли вечір розкидав хащами блакитні серпанки, а зоря Вечірниця розсвічувала в небі свою лампаду, Опіда повертала з лісу з оберемками зілля. А за жрекинею незугарно коливався Дайно. Сьорбав повітря, мов студену воду, сопів, хрохкав… Нарікав на цілоденну втому чи ділився спостереженнями? Цього, мабуть, не могла б висвітлити ані Опіда. Дарма що розуміла свойому ведмедикові.
28
Крім Арги й Опіди, Геродот ше називає другу пару посвятних дів – Лаодіке та Гіпероху, які також лишились на Делосі.