Найбільш приносила конвалії – Вальто-бо їх варив та Відрада напував. Чари на юнака впали: не п’є, не їсть, ані музика його не тішить. Мовчки мовчить, зі своєї келії не виходить. Хіба як солов’ї заллють ніч кришталевим потоком своїх співів.
Та ще Опіда тирлич-зілля збирала. Його-бо найбільш доводилось жрекиням варити опівночі, у дощовій воді, що її зібрано з першої весняної громовиці:
Приказували ладоржиці, мішаючи стеблиною любистку білі сережки тирличу у мідяному[29] котлику, доки не дійдуть до того – єдиного, – по котрому дівчина тужить й кого хоче прив’язати до себе силою непереможної Лади.
Таж відійшла уже з посвятного гаю й остання прохачка, потішена надією. Гай належить лише місяцеві та ночі. Вона ж перетворила його у блакитну казку. І Арга п’є чари цієї казки. Слухає, вкрита тінню, шепотіння дерев, намагаючись зрозуміти таємну їхню мову. Ладин вівтар – «весняний» той, що взимку ховають до бічної прибудови, – нині біліє, мов виплетений з місяшного квіття, рясно закосичений вінками.
Раптом Арзі здається, що – майнула повітряна постать…
Ідол?..
Іде, мов пливе, облитий місяшним сяйвом… Чого ж він схиляється?
Що це? Рухом, яким «виймають слід» на лихі чари, «ідол» підносить жменю землі з протопту-доріжки.
Арзі захололо серце: впізнала-бо в «ідолі» – Опіду! І не йме віри очам. Бачать-бо вони ясно: мов Чорнобогові вірники, закопує слід Опіда… Ще й під вівтарем Лади!
Кам’яною Грім-бабою знерухоміла Арга. А Опіда ватру ладить. З тисових галузок, що смертю дихають. Ялівцеві ягоди сушені у вогонь мене. Блакитне квіття «ненависника»[30], що серця розлучає, на тому вогні варить.
Сама, як по мерцеві, плаче.
– «Забуття смертного»! – у темної Морени, не помочі світлої Лади, собі прохає.
На приятельство з дитинства вірне, на Ладу ясну, подругу-посестру Арга заклинає…
І «в добру хвилю» прийшла. По вінця переповнене серце Опідине гіркістю мовчання. Радо прихиляє його, щоб дружні уста упили жури – серце облегшили.
– Відрада серце кохає! – змиває болість сльозами Опіда. – Душею ж не можу від світлого бога відірватись!
Але про вістря своєї болісті мовчить Опіда: найдужче-бо пече, що Відрад, де б не узрів Аргу, не може від неї очей відвести.
Таж усміхом сяють барвінки Аргиних очей:
– Коли по богові плачеш, не страшне тобі кохання до смертного!
І, обнявши подругу, говорить про вільність крилату віщої діви, яка виреклась кохання земного, а з ним й путів, що найдужче в’яжуть жінку-коханку, крила душі її порохом по-земським присипають, до невільництва віддають… Слухає Опіда. А серце в ній, як дитина хвора, квилить: «Що тая воля! Що тая вільність, коли в самоті нема з ким серця розділить!..» Гіркі жалі у мовчанню зі сльозами ковтає Опіда. І раптом хапає поривчасто Аргу за руки:
– Не повернемо більше з Делосу! Заприсягнись і ти: лишимось там обидві. Пітонісами станьмо!
Ясний усміх Аргине обличчя осяяв.
– Інакше й бути не може! – вимовляє спокійно. І ясне, як її чоло, Аргине серце, не скаламучене бажанням власного, окремого, «свого» щастя.
Опіда ж навколішки паде, землю цілує, присягою страшною присягає:
– Най мати Мелянто дару свого святого мені відмовить, коли обітницю свою я порушу!
Двічі місяць дозрів і золотим овочем впав у блакить Егейського моря від часу, як гіперборейці привезли на Делос свої дари в зерні і колосі та милих Фойбосові лебедів з Бористену.
Відпливли – повернули додому многовесельні триреми, залишивши на Делосі троє камілів-новиків: Аргу, Опіду та юнака Відрада, білих, мов ті бористенські лебеді. Рік-бо і три дні повинні ходити каміли у всьому білому – від взуття й до пов’язки, символу засвяченої офіри, тої пов’язки, що стьожкою обхоплює чоло й двома кінцями спадає на рамена.
Минули палкі літні дні. Але ж і в час виноградного збору Фойбосове проміння падає на землю вогненною зливою. І цей жагучий поток дивним полум’ям розпалює Відрадову кров. Як у сні живе молодий каміл. Здається йому – на святі він, опойному, радісному… І кожний новий день – ще нове, невідоме – щастя несе… І пив би, не напився цього щастя золотого, сяйливого, як дні осіннього виноградного збору.
Так голосно стукотить серце Відрадове, аж рукою мусить притиснути – зацитькати його, щоб не збудило ще мармурових Муз під колюмнадою…