А йому напророковано, що його доти поважатимуть за одного з семи мудреців Еллади, доки не вчинить його смішним ведмідь – його земляк.
Ще ледве на зорю благословилось. Ще не прокинувся світлосяйний Фойбос. Хоч коні його – Лампос[32] та Фаетон[33], запряжені до соняшної колісниці, били вже нетерпляче копитами по небесній лазурі, струшуючи на землю цілий дощ зор.
На крилах блакитноокатого метелика пролинув Зефір[34]. Рожевоперста Еос[35] кропила шлях бога Сонця росою, розкидаючи по небу пригорщі злотисто-рожевих троянд…
А в Делоській святині уже збирались жерці.
«Великі віщування» – 7 дня місяця Бізіос, у день народження Фойбоса, уже давно відбулися. Але щодня відбувались «Малі віщування», для кожного прочанина зокрема у вирахований жерцями-профетосами його «щасливий день».
Саме на сьогодні припала черга на славного не тільки в Атенах, але й в цілій Елладі Анахарсіса.
Прибрана у білі завої, увінчана лавром Кінарете, ворожка-пітія сиділа на високому тройногові, чекаючи подиху бога, який наділить її ясновидінням.
Не піднесла очей на невисокого, раменатого філософа, що наблизився сам, без жодного супроводу. Невільники раніш принесли до святині цінні дари Анахарсісові: срібні кратери, ковані вази і таці. І звиклі до мистецьких виробів жерці дивувались досконалості, з якою варвари-митці викували срібло, втіливши на ньому лікарів-скитів, що лікують коней.
Молодий жрець відібрав від філософа таблички з написаними на них питаннями.
Кінарете нахилилась над проваллям, що як і в Дельфах, темною смугою перерізувало храм, й вдихала таємну пару, яка білою легенькою імлою підносилась над проваллям, мішаючись з димом кадила. Уста Піфоніси шепотіли нечутні людському вуху слова, призначені одному лише богові.
Раптом, охоплена жахом, віща діва відкинулась назад. Але верховний жрець Амфілітос звів молитовно руки й силою Фойбоса відігнав зловісну змору.
Хор заспівав пеана, а жрець зі стилосом напоготові чекав, щоб врити у віск диптихона слова пророцтва, одягши їх гекзаметрами. Накреслені рукою скриба вірші, перехоплені вкритими дзеркалами, розсвітяться вогненними рядками на чорній, мармуровій дошці перед вівтарем бога. Звідти їх впишуть жерці-хрезмологи до Віщої книги, що в ній зберігались усі віщування, щоб радитись з ними при занадто темних, не збагнених людському розуму пророцтвах.
Амфілітос прочитав перше Анахарсісове питання:
– Яка доля краю цієї людини?
– Страшна доля країни вбогої тому, що вона багата! – озвалась пітія, мов крізь сон, – Нещаслива країна, бо обдарована гойно. Але не є ця країна рідною для людини цієї, що там народилась.
– Як? – метнув словом Анахарсіс. Таки ж я – скит! – своїм звичаєм закокетував він, своїм «варварством».
– Сам у цьому признаєшся. Країна ж та – еллінським духом овіяна. І варварові «рідною» бути не може.
Уста пітії замкнулись: пророцьку видину розігнав, не до речі озвавшись, сам Анахарсіс.
– Назви ж наймення наймудрішого, – прочитав Амфілітос друге питання.
– Талес, Піттакос, Біас, Клеобул, Мизон, Хилон і Солон… – перерахувала, немов з книги читаючи, пітія.
Анахарсіс зсунув брови й знизав раменами: надіявся-бо почути своє власне наймення. І злість закипіла у скитському серці, накритому атенським філософським плащем…
– Яку ж подобу…
Але не довелось почути, «яку подобу має скитська душа» – третє Анахарсісове питання.
До храму з бурмотінням задоволення всунувся Дайно-ведмідь. Йому пощастило вирватись з ув’язнення й повернути до дикого меду в дуплі. Задоволений, зі здобиччю в передніх лапах, коливався він до Опіди. Отриманий успіх майнув обличчям наймолодших з жерців. І це вкінець обурило філософа.
Так його, – вславленого! – на глум беруть?!
Придбані в Атенах звичаї розвіялись димом. Скит вирвав точений кипарисовий стовпчик, що підтримував балдахін над Кінарете й як з рогатиною кинувся на Дайно.
Позбавлений підпори балдахін впав на жертовник з ароматами, накрив собою пітію й згорнув жмутом довге волосся ворожки, разом із завоями, на жевріюче вугілля жертовника. Вогонь спалахнув в одну мить, обхопивши Кінарете. Пітія зіскочила з тройнога й злетіла до провалля. Жерці витягли з нього ще дихаюче, але напівобвуглене тіло. Стара приказка: «Де пройде скит – лишається смерть» справдилась: на третій день по віщуванню Анахарсісові у дворі храму приправляли похоронний стос для Кінарете. Таж в мент смерті пітії Фойбос проявив свою волю: на темному волоссю Арги з’явились три білі плями – немов від дотику пальців невидимої руки.