– Сам бог вказав майбутню пітонісу!
І першим бажанням нової віщої діви було, щоб Відрад повернув додому.
– Гніваєшся за поцілунок Опіді? – прошепотів, прощаючись, юнак, – Цілував на них дотик твоїх уст, що так часто торкались Опідиних…
– Не мене і не Опіду кохаєш, Відраде! – глянула юнакові в обличчя Арга, – Юність твоя прагне кохання. Любиш любов. І її цілуєш на устах коханки будь-якої. Іди ж, шукай тієї, що, віддавши тобі свою любов, потішатиметься у твоїх зрадах ніжністю до своїх дітей. В час прийдеш! При купальському багаттю знайдеш її…
Відрад труснув кучерями. Перед очима майнуло золоте полум’я купальських ватр… зашумів ліс. Не металево-темних лаврів, що пахнуть солодко й гірко. Дубовий ліс зашумів прибоєм зелених хвиль, налитих силою, витягненою з рідної землі… Тужним покликом відгукнулись купальські пісні. Аромат купальської ночі обгорнув опойними обіймами.
Юнак не підніс погляду на Аргу – кохання своїх юнацьких мрій.
Його покликала Земля – нестримано-приваблива коханка. Відрад зрозумів: переквіла й обсипалась яблуневим квіттям весняна пора його юності з бурями й мріями.
Відрад почув себе доспілим мужем, серце якого заручилось на добру і злу долю з рідною Землею.
МИХАЙЛИК
Коли Всемогутній поділив створену ним землю на країни, населені окремими народами, кожна країна – і кожний народ – дістали свого Ангела Хранителя, як дістає його кожна людина при народженні свойому. Бо ж кожна країна – як і кожний народ – має власну, несмертельну душу, і вільну волю, що може вести до добра чи до згуби-зла. По вибору свобідної волі.
Все-бо створене Відвічним – є одна родина, в якій всі братерством зв’язані.
Схилившись над землею, ангели з дозволу Всемогутнього, вибирали собі, яка кому сподобалась країна.
Перш за інші розібрали країни теплі, з небом гарячим, з повінню квітів, з лісами пальм струнких, квітучими ліанами переплетених. Ті-бо країни найбільше нагадували ангелам Рай. Порозбирали і землі гір величних, сяйливих вершин снігових, що до неба найближчі. Навіть пустиня німа, бліда від спеки і світла, знайшла свого охоронця – Азраеля. Понад все-бо він любив тишу і самітність. Тоді ж ще не був він Ангелом смерті. Не народилася-бо ще тоді з життя людського смерть.
Один тільки Михайло – архангел архістратиг Михаель – не вибрав ще краю, над яким тримав би переможну варту свою. Бо переможцем над князем Пітьми уже був: бо заздрість, пиха, зарозумілість раніш за смерть народились, щоб приправляти їй шлях.
– Чому ж ти, мій архістратигу, не вибрав ще землі собі? Чи ж не гарний тобі світ, що створив я? – запитав Всемогутній. І голос його покотився могутнім громом над світами. А риза розвіялась сліпучо-сяйливими хмарами, коли простяг він правицю свою, світ благословляючи.
– Саме тому, Владико світів, й не вибрав, що все – таке гарне!.. Аж не бачу розділу між Раєм і Землею.
Притакнув головою Відвічний, тихим усміхом обличчя його освітилось. І від того усміху теплий дощ впав на землю крізь ясне, соняшне проміння.
– Коли меж Рая і Землі ти не бачиш, – водитимеш людські душі в Рай надпоземський, як вони для нього у Раю земному дозріють. І до наймень своїх «архістратига», «князя ангельського», прийми ще назву «Психопомпос» – «Водитель Душ»…
Михайло ж тим часом вказав на розлогу країну, всю золоту від листя осінніх лісів. Тоді, як не було ще смерті й зима не існувала на світі. Вона-бо образом смерті є. І весна враз з золота осені розквітала.
– Цей край я хотів би. Золотий він – як моя зброя соняшна. Річка ж блакитна, що його перерізує– як моя орифлама – прапор, з гаслом моїм: «Хто – як Бог!»
– Най же буде країною твоєю, – ствердив вибір Михаеля Всемогутній і додав тихо – А з неї чи не найбільш поведеш ти душ людських у Засвіття!..
І тінь перебігла чолом Відвічного. А над бровами сивими закучерявились хмари. І на мить заслонили лик Божий.
І став охоронцем України архангел Михайло. Хоч тоді ще Україною земля та не називалася. Таж що Вождь ангельський взяв під охорону свою країну ту – розквіла вона красою і багатством. Ніде в світі не було такої чорної, як оксамит, ночі, родючої землі, пересиченої життєдайною силою. А що вже тих риб у Бористені-ріці! Що того меду, овочів, квіття!.. І люде у щастю-вдовіллю справді не помічали, як від дочасного життя до Світла Вічного переходили. Були щасливі, незлоблі, веселі, привітні. А Михаель-архангел, князь Сил Небесних, жив серед люду свого, навчаючи славу Відвічному співати, красні пісні складати. Ще й по сей час у піснях тієї країни ті відгуки Раю чути…