– Вільно бойовним дівам кохати, доки квітне бузина. І пішли на край Михайлів скити-сусіди, за жінок своїх помстою палаючи. Пішли й амазонки, бо там їх «пригноблювали» – накидаючи їм закон, який не самі вони утворили. Приєднались до них й савромати – діти скитів-батьків, матерів амазонок.
– Розбивають родину-бо нам!
Щоправда, завжди відбивали ворожі наїзди Михайлові вої. І славили вождя свого, що Михайликом звали. Юн-юнаком-бо безвусим й прапрадіди його знали. Таким залишився й для правнуків ангельський вождь. Але: вічно в бою… Майже забули за тихе родинне життя… Сплять – у полі на голій землі… Ані рік не пройде у миру. Від шоломів – волосся облізло. Залізо близни натерло на тілі…
– Чй ж це життя? Що з тієї слави?
А до міста архангелова, що над Бористеном на пагорбках стоїть, міста багатого, красного, – ворог таємно шле послів:
– Пощо нам битись? Чи ж не брати ми? Видайте тільки Михайлика – він-бо корінь війни. Нам не треба ні палат ваших пишних, ні скарбів. Кочовий нарід ми. Куди нам зі скарбами? Сьогодні тут ми – завтра ж тільки курява віє за нашими возами. Михайлика дайте – та й все. Ми ж вам брати!..
І радила рада таємна три дні і три ночі. Над містом тиша стояла, як над мерцем перед погребальною годиною.
На четвертий же день – у ясний південь, – зібрався люд перед Михайликовою оселею: старшина і вояки, духовні і люди думні і весь нарід посполитий.
– Голос народу – голос Божий! Чи ж не так?
Вийшов Михайлик без зброї, спокійний та ясний. Сум тільки в очах.
– Чиж добре обдумали, людоньки? – обзивається вождь.
– Добре! – гуде хуртовиною, – Миру-спокою ми прагнемо! Ми ж бо брати! Навіщо бійка-війна! Братерської згоди бажаємо!
– Руки зв’язать! – гукнув голос із натовпу. Віддавати, то віддавати як слід: беззбройного й нездібного до спротиву. Зойк жіночий серед народу зірвався. Звісно: жіноцтву «вчорашнього жаль»… У майбутнє не вірять! А на небі – соняшне світло померкло. Вітер зірвався, куряву збив. Завили пси, схарапудились коні. Птаство літає без пуття… І раптом світлом жовтим, зловісним облило все живе. Обличчя – мов у мерців стали. Замість сонця ж на небі – чорний круг, вогненним промінням увінчаний.
Люд – на коліна, голосить. Хто Перуна, хто Хорса, хто Господа Ісуса на поміч-рятунок кличе.
А Михайлик – у жовтавому світлі – ввесь залитий стоїть, ніби на статую золоту перетворився. Раптом крила світляні – немов з проміння ясного зіткані – за плечима розгорнулись. Вгору вождя піднесли. І став Михайлик золотим ангелом на капличці, що на брамі міській звичаєм давновіким стояла. Меч золотий у правиці, Змій-ворог лукавий – у ніг. А на підніжжі слова:
– Вірним у малому будь. Натхнення шукай у великому!
Таж не тільки архангел золотою, холодною статуєю став.
Стали металом студеним і серця тих міщан, що вождя свого ворогу видали.
І доти на київських вежах стоятиме золотий архангел, доки не оживуть студені серця і не стане гаслом живим:
– Вірним будь у малому. Натхнення шукай у великому!
Тоді знов оживе життям живим золота постать архангельська.
НЕРУШИМА СТІНА
Нерухомо завмерла під стрункими тополями вузенька смужка диму вгасаючого багаття. Ані не похитнеться в тиші прозорої ночі, осяяної ніби не вищербленим місяцем, але зеленавим світлом, що б’є з глибин могутньої, величної ріки.
Буйним руном обгорнули хащі підніжжя пагорка, що висунувся й повис над Бористеном. А далі – на низькому березі ріки – спить у світляній імлі місто під зеленими горбами.
Дивиться на нього самітній мандрівник коло багаття – Андрій, з Бетсаїди. Уявляє собі душу цього міста, щоб завтра, як промовить до люду, знайти слова, якими одягне ту науку – «Вість Благу», – що несе її далекому світові.
І гарне Андрієві місто, що угніздилось там долі, обгорнене зеленими горбами. Дарма що нема в ньому монументальної величі Рима, ані багатства Тіра чи пишності Александрії.
Воно – як обличчя молодої гарної жінки, що не пишається своєю уродою, а лише тішиться нею. І усміхається без виклику й без бажання сподобатися. Бо цей усміх – випромінює з неї, як сяйво зі світла. Він не може не сяяти, бо така природа його.
Однак є в цьому місті і ще щось: злилися в ньому гармонійно два дисонанси – два протилежних собі світи. Еллінський зі своєю божською гармонією форми й думок. І скитський з бойовністю, відвагою, безжальністю й буйністю.
І дикий кочовник, зачарований гармонічними формами, кинув набіги.
Не п’є на учтах вино з черепа вбитого ворога. Бо побачив більш принади у погарах з кованого золота і срібла. Лишилась у скитові нестримна буйність, мінливість та нестійкість непостійного, вільного вітру степів. Бо то – природа скитська.