Хитає головою стара Богдарка. Та на свого гостя так дивиться, що аж відсахнувся він й за меч хапається.
А баба спокійно рукою меч відхиляє.
– Сховай, господине, свій ясний кінчак! Не честь-бо мечу жіночою кров’ю умиватися! Ворогів же тобі, княже Ярославичу, – ох! – не забракне!.. На них меч свій сховай!
– Хто прозрадив? – стискує п’ястуки княжич.
А баба своєї:
– Тяжке ти лихо задумав, ясний Ярославичу! Прокляття Перунового просиш! Ворожнечі братної, княже! Але дам, дам, що бажаєш, бо то доля твоя!..
І здається синові Ярославову – не у вічі живі він дивиться, а над безоднею чорною нахилився.
Богдарка ж коло вогниська вже заходилась. Вогонь з іскри малої пробудила, котлик наставила, зілля-ненависник з тисовим деревом варить. Шепоче слова наговорні. З кутка, мов помічницю – подругу рись ветху – як і сама баба, – покликала. Добре обряд таємний вчена звірюка знає! Коло ватри примостилась. Прискає, дме на вогонь, бабі помагає. Мов той учень ковалів, що міхами вогонь роздимає.
Кипить у котлі. Над котлом пара здіймається. Княжичеві здається: постаті братів в ній… і стіл Київський? І битви мнозі… І берло княже та барми – ознаки володарські! – таки у нього, у Всеволода Ярославича?..
А баба ллє чорну тектину до котла. По краплинах відраховує. Не то жалі-спогади виливає. Не то закляття чинить…
Сім разів по три поклони вдаривши, зі схованки таємної срібну руку несе… Золоті грімові стріли зі стиснутих пальців виймає, – княжичеві Всеволодові подає.
А до плящини глиняної гарячого зілля звареного наливає.
– Цим сонного батька свого, господина Ярослава – князя покропиш. Стріли ж, – ох! княжичу! – стріли з «холму Перунова» розмечеш в різні боки… Київський стіл твоїм буде, Ярославичу. Але, знай, княжиче ясний: ворожнечу братню у землі цій ти сієш!.. А вона – прокляттям Перуновим так уже тут довіку і загніздиться…
Таж не слухає княжич.
Таке вже серце людське, що водночас і вірити, і не вірити вміє. Вірить Всеволод Ярославич, що на стіл Київський сяде, бо бажає цього. А прокляття Перунове?.. Маріння це нерозумної баби Богдарки!..
Сипле золото князь. І вже немає його. А баба золото княже – мов сміття – ціпком своїм відсуває… І довго самітня та нерухома стоїть, прислухається, як в долині завмирає тупотіння княжого коня…
Вгасла ватра в печері. Пітьма і в Богдаркиному серці. Хоч над Києвом стольним божий ранок ясніє… Зблідло небо. Здригнулась ніч, відчула: треба вступитись, бо ясне сонце іде! Спить ще Київ. Лише на «Ярославовому дворі» меркає світло, серцем недрімним вартує, змагаючись з ніччю-пітьмою…
Запрацювався князь Ярослав. Аж до біл-дня над «Руською правдою» час забув. Розкрив крила мудрий дух княжий та й просторами Вічної Правди ширяє…
Здобуває ліпшої долі для землі своєї князь Мудрий. І бадьорий та радісний дух його. Нема-бо радіснішої праці на світі, як щастя кувати…
Зненацька – краплиною їді-отруї – в душу тривога впала. Чадом гаснучої свічки протяглась перед Ярославом згадка про прокляття Перунове…
Сперся підборіддям на руку. Думкою пливуть відгуки мудрості країв далеких – з книг чужих вичитаної…
– Царство «пресвітера Іоанна», що в ньому жодної тіні нема?.. Так! Не казку-мрію, а дійсність, здобуту твердою волею своєю, впертою працею духа творитиме у Києві князь Ярослав!..
– Царство «пресвітера Іоанна», сплетене з Мудрості, Правди і Любові!..
Най же стане тоді з ним на прю те прокляття Перунове!
Небо на сході всміхається князеві ясним усміхом Світла. Зоря Вранішня перлиною білою тремтить… І довгим поглядом спочив на ній зір Ярославів. Любить князь зорі, що з хаосу вийшли, але хаосом більше ніколи не будуть…
І хвалою вічною озивається серцем Ярославовим улюблений його вірш зі Святого Письма, – про Божу Премудрість: «Коли круг земний ще не був закреслений, а безодні водні не були ще створені – я уже була…»
І відкладає князь «Руську правду», бере новий, блакитнавий аркуш. Вправно й швидко креслить – відпочинок-бо є переміною праці! – плани храму Святої Софії – Премудрості Божої – царства Божого нерушимої стіни…
На «тріумфальній арці» храму – так само, як і у церківці Золотої Брами мусить бути зображення Благовіщення.
Бачить у духу цей образ князь: Пречиста – ясна і ніжна, як перлина – Зоря Вранішня. Перед нею ж архангел з жезлом мандрівника…
Доки-бо не знайдуть сталого дому свого у Премудрості Божій – мандрівниками є лише люди на шляхах життя…
І від брами до вівтаря святині київської най кожний, хто у Київ увійде, – відганяючи прокляття Перунове – словом архангельським вітається з землею Київською: