Тільки мовчки ходила самітня над Стугною Рогніда з обличчям байдужо-спокійним, як у мерців, що для них марнотою є все поземське.
«Застогни, заплач, – радила річка тихенько. – В стогоні-бо – життя озивається. І в болісті є сила життєва… А в мовчанні… як в пустині – лише смерть…
Таж серце норманське – за камінь певніше, за скелі твердіше, за пустиню палкіше у завзятості своїй. Його не примовиш, не прихилиш, не зм’ягчиш…
І заплакала, стогоном стогнучи, доти тиха річка. З тої доби Стугною її звуть. Дівчата ж Васильківські вночі уникають над берегом Стугни іти. Хто ж, не знаючи, зі Стугни нап’ється, – сумом серце своє наллє. І понесе його життєвою дорогою, як келих тяжкий, що ледви двигати можна.
КИРИЛО КОЖУМ’ЯКА[61]
Спустили голови бояре. Не сміють на князя Володимира очей піднести. Розумом-бо бажають, щоб розказ княжий біді-горю кінець поклав. Таж серце каже:
– Як бажати, щоб батько власну доньку на смерть виправив?
А Володимир схилився чолом на руку. Вуса кусає. На скроні жила б’ється, кров’ю чорною наливається.
Мовчання вагою невидимою навалилось на світлицю княжу. Тінню-сумом вщерть її наповнило. Тільки іскрами з гіівпітьми кидають алмази-діаманти, що ними Панагія[62] на княжих бармах[63] прикрашена. Немов на княжих шатах сльози горять, не очима виронені, а з серця самого ніби вони вирвались.
– Най же станеться!.. Амінь! – перехрестився князь. І підписав грамоту. З крісла встав – як мерлець з гробу, – білий весь. Рука не чує, як сувой згортає. Не бачить око «печатників», що нечутно сап’янцями ступаючи, кулю зеленого воску до грамоти привішують, печаткою-щемками її сплющують, образом Володимировим і з тризубом його віск «знаменають».
Припечатана доля князівни Горислави-Людмили[64], доньки Володимирової; завтра, чим світ, піде офірою – за Київ стольний, за люд хрещений, за край київський, – на поталу стане змієві лютому. Загніздився, окаянний, в Дніпрі ясному. Чорториї хвостом поганим крутить-скаламучує. Пустошить край довколишній. На Київ стольний отрую дихання свого кидає, пошесть-мор на хрещений люд напускаючи.
– Дай доньку – відступлюсь! – дев’ятю пащами своїми озивається.
Воювати ж з ними – як з долею! – несила. За скелю й залізо твердіша шкіра луската. Ломлеться зброя об ню. Дев’ять голів вогонь мечуть. Слиною-отруєю кидають.
Виходив вже й Ілля Муромець. Та нічого з Цмоком не вдіяв він: як вихором листя осіннє, відмів подих потвори славного витязя.
– Доньку дай – відступлюсь! – і нічого не слухає Зміїще. Всіма дев’ятю пащами людською мовою озивається.
На сонці, на піску дніпровому вигрівається. Очі-щілини заплющив. Клацнув зубами – немов на колодку пащу погану замкнув.
Очі виплакала Анна, княгиня Володимирова. Світу Божого не бачить – пітьмою чорною став. Таж не сміє словом благальним за доньку заступитися.
– За долю-бо люду київського іде!..
Тільки Людмила[65]-князівна не плаче, не ридає, не журиться. Няню Євпраксію словом ласкавим підбадьорює:
– Чи ж гадаєш, няню-голубко, що Змій за милосердя Боже дужчий?..
І, як до свята шлюбного, шати-оздоби приправляє:
– За друзі душу кладу! Не літь же мені дівкою-чорнавкою іти…
І підніззя перлове з ларців дорогоцінних виймає. Намисто смарагдове з коробиць, самоцвітами прикрашених, витягає…
Ой не хмара чорна облягла Київ-стольний громовицею-югою[66], бурею небо радісне затягаючи! Не печеніжин – ворог лютий, не орда половецька погана зі степів на Володимирове місто насунула…
Біда щира на Київ прийшла, ще й на князя на Володимира.
Раннім ранком заплакали дзвони Десятинні. Лаврські їм риданням відгукнулися. А з княжих палат, пишних, мармурових, провід вирушив урочистий, та не малий…
Не на свято-празник провід той ішов… Ох! не на свято, не на радісне…
Попереду хор співає жалібно. За ним – в ризах чорних, – духовенство погребіння творить, димом-ладаном аж сонце Боже притьмарюючи…
Не домовину-корсть на санках везуть, як звичай давній велить, взимку чи влітку – однаково.
Молоду Гориславу-Людмилу ведуть, як ніч зоряну, в чорних шатах, перлами низаних. Біла личком князівна-красуня молодесенька. Як та лілея-снігоцвіт, що в руці Людмилиній коливається.
Володимир князь із княгинею, в «шатах смирних», жалібних виступають повагом, з родом княжим, з дружинниками вірними. А за княжим двором, за боярами – люду ж, люду хрещеного! Всі князівну в останню путь відпроваджують, за любов її щиру пошаною дякуючи. Тільки няні Євпраксії серед люду нема. Немає старенької і серед бояринь.
65
Кияни ще перед світовою війною твердо вірили, що святий Володимир мав доньку Людмилу. Це наймення було дуже популярне у старому Києві.