– Сідайте, сідайте! – нових товаришів закликають. – Ісакій нам буде танцювати! Він же мистець! Наш він! Наш! Бо на наш розказ, кому звеліли, поклонився!
І язики, як у гадів роздвоєні, уста мов кров’ю зкроплені облизують. Повіки, мов у курки, білі, в червоних з радості обличчях підморгують.
Мнуть, задоволені, лапи свої жаб’ячі, перетинкою між пальцями зв’язані.
– Наш Ісакій! Наш! – радісним хором гудуть. – Поклонився, кому ми звеліли!
Таж занадто велика вже була зухвалість бісівська. І вступила сила, що з надії виросла, – у знесилене бісом Унинія серце Ісакієве.
Випростувався чернець, аж нечисті, що на нього гронами поналипали, немов грудки сухого болота, обсипались.
– Господь моя сила: кого ж настрашуся? – гукнув. – Найменню Христовому я поклонився – не ворогові. Да воскресне Бог! – заспівав, мов на Великдень. І почав на всі боки знаком святого хреста кропити нечистих.
Заверещали прокляті, клубком під ноги пустельникові підкотились. Інші – за плечі, мов потопаючий, хапаються.
Таж саме півень запіяв. І провалилась вся нечисть у безвість пітьми безіменної, що у позасвіттю, – як грузький намул у глибинах водних, – перебуває.
Два роки без сил, без мови пролежав Ісакій. І не надіялася уже братія, що при життю залишиться.
Коли ж на св. Миколу весняного поперше винесли під яблуні брата Ісакія – заговорив пустельник зцілений:
– В радості Божій – воскресення світанок, братіє.. Смерті ж путь – жаль за минулим. І біс Унинія шляхом цим до геєни приводить…
Замовк. Був ще занадто слабий.
Братія ж побожно схилилась до Ісакія. Ловила слова його. Кому ж бо й знати таємниці життя й смерті, як не йому, що, – мов той Лазар, – брамою смерті до життя повернув?
ЯВЛЕНА ВОДА
Давно перехрестили кияне на Єроніма Лакерду пана Єроніма Лачерда – внука того Карлоса де Лачерда, що прийшов на Україну з турецької неволі разом із побратимом своїм Адамом Дунін-Борковським[69]. Але Лачерда, чи Лакерда, – тяжко хворий молодий пан Єронім.
Аж до розпуки доходить старий Семен, що ще маленького Єроніма на руках носив та доглядав.
А лихо ніколи не ходить сам-одином: під час хвороби Єронімової вмерла його молоденька дружина, пані Магдалена. І горе-журба мало вкінець не зломили молодого Лачерду.
– Милість це Божа, що витримав! – хитає сивою головою старий Семен, – Шість місяців! Півроку! В ліжку лежить Лазарем безсилим Нимцьо!.. Та все вікном у далину невідому дивиться…
Щоб розігнати сум свій безнадійний, а ще більше щоб «розговорити» вірного свого Семена, кидає Єронім до старого:
– Скажи ж мені, Семене, як саме сталася зі мною ця халепа? Немовби розірвалась моя пам’ять й шматок життя з неї випав… Пригадую, як відбились ми від мисливців, на тому полюванні на зубра, сперечались ми з паном Зарембою, коли на ту боброву зерем’яну натрапили. І хлоп’я-бо недоліток знає, що не вільно ані власникові Грунтів бобрів турбувати[70], коли вони де гніздо заложили. А тут, – всі ми це з хащ та верболозу бачили – усадилася боброва шляхта[71]– темні-бо, майже чорні бобри на зерем’яні сиділи. Немов ще зараз бачу котячу голову того, що простісінько проти мене вмостився. А гніді – «бобри хлопи» – так темне озеро й креслять срібними смугами: дерево в писках та знов порожняком до берега по нове пливуть, хатку складають, намулом скріплюють, лускатими хвостами прибивають. Аж луна іде – немов праниками б’ють!
– А пан Заремба, – притакує старий, – в одну душу: підкопати боброву нору, та й годі! Псів нацьковує, у воду пхає, Омелька з Терешком та Остапа з Юром до найближчого села посилає, щоб триском летіли, сітей добули й воду з гори і з долу перегородили.
– Згадую… Я від’їхав, а зі мною молодий Сангушко, двоє Масальських та Чаплинський і Путята.
– Тільки нічого з тих ловів пана Зарембових не вийшло. Найліпший-бо пес, Дзвінок, враз на корч напоровся. Так йому черево й розчепило – як випатраному поросяті. А Омелько, – як дуб міцний, плаває як в’юн, – поліз Дзвінка рятувати та тільки зойкнув. І вже замість нього – чорний намул зі дна пішов, кілька баньок випливло, луснуло – та й вже й по Омелькові. І тіла не знайшли!
Урвав. Згадав-бо: не слід про смерть згадувати, свіжих ран Єронімових дотикатися, болість його будити. Найліпше-бо сум-жалобу «забуттям гоїти».
І щоб відтягти увагу свого пана, старий слуга почав лік приправляти: розмішав у погарі мед з водою та накапав туди темного відвару «кітчого коріння»[72].