На це – тільки «вода явлена»! З серця-бо Матері Землі вона іде! Така, що сама на світ Божий з’явилась, що не пили її ні звір ні птиця, ні дівка ні вдовиця. Якби тією водою непочатою напоїти та умити нашого пана – минулося б лихо…
Дріботіння босих ніжок спинило старечі розмови. Малий Самсонко кинувся до діда переляканим потятком. Міцно обхопив старого за шию й весь притулився до дідуся. Дихав часто й міцно. У напіврозтулених устах та широко розплющених очах завмер страх сполошеного молоденького кролика.
– Чого ж це ти, малий? – гладив дитину мозолистою рукою Панас, – Також південь давно минував. Тепер не ходить Полудниця, що діточок лякає– тьху, тьху на неї!
І раптом обмацав внучка руками.
– Та ти, дитинко, мокрий увесь! Чи не впав до шаплика часами?
Хлопчик вказав на ясень:
– Там, дідусечку… я загатки робив… бо землиця там така гарна, м’якенька! А воно раптом – як не штовхне мене! І от так високо, – накреслив ручкою півкруг, – з-під коріння вода тече! Так і б’є! А студена така!.. І аж співає – дзюрчить.
Дві пари старечих очей обмінялись довгим поглядом.
Семен перехрестився широким хрестом.
Панас мовчки скинув крислатий солом’яний бриль. За хвилину приніс зі своєї хати дерев’яну біленьку липову мисочку.
– Набери швидше, брате, поки ніхто… – й обернувся до хлопчика: – Ти ж не пив тієї води, Самусе?
Хлопчик мовчки покрутив головою. Потім пташиним рухом схилив її набік й, підвівши на діда зіркаті очі, тихенько озвався:
– Дідусю, дай редьківку! От таку, – діткнувся пальчиком до приправленого пучечка з білим хвостиком.
Мабуть, вода з-під ясеня була справді цілюща, бо від часу, як напився її Єронім та вислухав Семенових наговірних слів проти «лиха, чужим вітром навіяного», – став видужувати. На місці ж «явленої води» звелів викопати криницю, а над нею статую поставити: сильний муж роздирає пащу левові.
Київський люд почав ту криницю звати Самсоновою. Письменні-бо зі Св. Письма знали про богатиря Самсона, що подолав лева голими руками. Неписьменні ж гадали, що то по малому Самусеві, городникову внуку, так та криниця зветься. Він-бо її дитячими руками виграбав.
Що ж пана Єроніма зцілила та «явлена вода», багато людей стало до неї приходити. Пили її, вмивалися нею й дехто знаходив зцілення – по вірі своїй.
Єронім же Лачерда, що за прикладом діда свого, дона Карлоса, писав пам’ятні аннали свого роду, відмітив:
– Тільки подолавши в собі кволість, – як Геракл Немейського Лева, – знайде людина свою путь, мета якої повинна бути єдина – як єдина душа. Цьому навчила мене Самсонова «явлена вода» – те джерело, що виграбав дитячими руками малий Самусь, городників внук.
Давно забуття поглинуло й діда Панаса, й старого Семена, й Самуся-Самсона. Давно травою поросла й сама пам’ять про Карлоса й Єроніма Лачерда. Але Самсонова криниця все ще стоїть у старому Києві, при «вулиці Лакерди»[74].
І аж до світової війни ходили «до Самсона воду пити» побожні прочани.
– Безпечним-бо путем, – казали люди, – сила тієї води провадить!..
ХРЕЩЕНИК ПОПА ІВАНА
Ледь-ледь дочекався ранку нетерпеливий пустун вітрець. Зірвався з сонної поверхні моря. Штовхнув під бік хвилі. І уже гнав їх отарами ген, аж попід стіни старого «палацо Лоредано», що пережив свій давній, шляхетський рід й нині був тимчасовим житлом хіба що якомусь багатому чужинцеві, який найме його на час – немов готель.
Але суворі, темно-червоні в заглубинах, мури – ніби на них засохла ще перед віками пролита кров – похмурно приняли жартівливий легіт. І вітрець полинув геть від них – непривітних, – ледве торкаючись, мов струн, тьмяних вод Венеціанських каналів.
І таки дочекався веселого приятеля: на світ виглянуло молоденьке, весняне сонце. Та й засміялось тисячею діамантових усміхів. Збудило ними зі сну Місто-Мрію: вранішню, прозоро-повітряну Венецію, збудовану немов не з мармурів та каміння, як та реальна – денна! – але ви різьблену з перлових хмар та опалових веселок.
Підкреслені проясненим сріблом води тіні долі, під домами, згустились дужче. І відрізали Місто-Видину під дійсності. Вся легка, підносилась вона до зеленавого неба, – топилася в ньому всіма своїми дзвіницями – кампанілями, крилатими левами св. Марка, золотими ангелами Сан-Джіорджіо й переплетеними трояндами гербами Лоредано, що простягали до вишин девіз старого роду:
«Non nobіs, Domіne, non nobіs, sed nomіnі tuo da glorіam».
На лутки широкого відчиненого вікна палацу сперся невисокий, але кремезний раменатий муж. Темна барва та строгі лінії його зодягу прозраджували старший вік. Але іскри незвичайної краси й великості самоцвітів, які гойно прикрашали всю постать – аж до клямр на черевиках – підкреслювали, що цей нобіле не має природної у старшому віку байдужості до своєї зовнішності.
74
До світової війни ще існували у Києві, на Подолі, і Самсонова криниця, і вулиця Лакерди.