Раптом якась із жіночок верескнула пронизливіше, ніж доти.
— Ґвалт! Грабують! Мій ридикюль!
«Молодець, — подумки похвалив я колегу, який вчасно скористався оказією. — Тільки хто ж так грабує?»
У мене вони б спохопилися ближче до вечора, якщо не пізніше…
Поліціянти кинулися в той бік, юрба захвилювалася дужче, колійовці перезирнулися, я подивився у їхні чесні очі і приклав обидві руки до грудей:
— Я мушу його побачити. А потім забирайте мене і садіть, якщо… — я шморгнув носом, — якщо я теж маю постраждати! Я готовий!
Один сплюнув собі під ноги, а другий подивився на потяг, який їм ще треба оглядати, і на стражів порядку, які ловили коєхмахера[45].
— Ви ж можете зі мною постояти, поки мене теж не ограбили?
Ні, охороняти волоцюгу вони не наймалися! За хвилю я був вільний. Наступної миті в мене в руках був квиток до мого міста. Одним грабіжником більше, одним менше…
Цього разу я поїду потягом як нормальна людина, тому що з першого вагона вийшли намісник з капітаном, кректячи і похмуро озираючи недобудований двірець і сільські хати за ним, а це означало, що на зустрічі з персоною королівського роду їх не буде. Передумали. Або, можливо, отримали телеграму з Відня з наказом не з’являтися в місті, поки гість там перебуватиме, а отже, оглядати вагони так прискіпливо, як досі, ніхто не буде.
Я глянув на квиток і… зітхнув. Другий клас.
Волоцюга — і другий клас.
Якби я хотів потрапити в буцегарню, кращого способу годі й вигадувати.
З горя я взявся розшукувати в натовпі пані, у якої я пальнув[46] квиток. Вуйко Фонсьо вчив нас, дурних, що треба добре запам’ятовувати тих, у кого ти щось відбираєш і хто в тебе щось відбирає, щоб колись повернути втрачене і самим ненароком не попастися через дрібницю.
«Бо, — кричав він, тримаючи якогось капуся за загривок, — більшість злодіїв потрапляють до рук поліції саме через дрібниці!»
Усе — від гостроносих мештів на обцасах до кокетливого капелюшка з вуалькою — говорило вам, що гаворучка[47], яка збиралася їхати другим класом, — справжня аристократка.
Я розшукав її, наздогнав і простягнув квиток.
— Я дуже перепрошую, ласкава пані, але це, здається, випало у вас…
Можна було просто кинути квиток на землю. Або взагалі подерти на дрібні кавалки. Можна. Але, можливо, колись і мені повернеться хоча б невелика втрачена річ…
Гаворучка зміряла мене з ніг до голови таким поглядом, який жодна вуалька не змогла б приховати.
Хочеться інколи повірити в справедливість, от і нариваєшся на погляди, які кидають тебе назад у болото!
І я знову згадав настанови вуйка Фонся:
«Одяг можна вкрасти. А от те, що тут, — стукав він кулаком по чолі того ж капуся, — це не купиш і не вкрадеш, ви чули мене, чи у вас там тільки шмельц[48] водиться?!»
Він вчив мене віддзеркалювати тих, з ким маєш справу, перевтілюючись у чиновника, хлопа, вояку, п’яницю, шляхтича чи лакея. Він говорив: «Спостерігай, бери на озброєння і роби краще за них». Хоч би де я опинився і з ким спілкувався, я мав переходити на їхню мову, копіювати їхні жести й повторювати за ними їхні слова.
У будь-якому середовищі я мав стати своїм, викликати довіру і завоювати симпатію.
Пані тим часом полізла до свого ридикюля з оксамиту, вишитого сріблом, ахнула, приклавши до губ делікатну ручку в мереживній рукавичці, і швидко вихопила з моїх рук папірець вартістю п’ять гульденів. Стільки ж становила тижнева зарплата робітника. Тому я ніколи не піду на фабрику чи в найми. Рабство — не моя професія…
Її швидкість, а також слівце, яке вона не встигла затулити своєю делікатною ручкою, переконали мене, що пихатою аристократкою вона зробилася не так давно, мабуть, вдало вийшовши заміж. Тому я нахилився до її вушка і багатозначно промовив:
— Зараз такий час, що знаходитися в гущі подій украй небезпечно, тож дозвольте нам робити свою справу, а вам краще перечекати вдома…
Вона знову ахнула, і з її розширених зіниць стало ясно, що перед нею тепер не волоцюга, а переодягнений агент державної безпеки. Коротко схиливши голову в поклоні, я поспішив ретируватися, оскільки краєм ока вже бачив, як до нас посунув гаврук, чимось категорично схожий на її чоловіка.
Та й потяг уже рушав, а в мене досі не було квитка, і поруч уже не було тих, у кого можна було цей квиток «позичити» на вічне віддавання.
«Щось не щастить нам останнім часом у нашому ремеслі… — звернувся я до похнюпленого звіра всередині мене. — Що робитимемо?»