«Може, шиночку і ковбаску?» — з надією завиляв він хвостом.
Повз мене, махаючи рукою у вікні, проплив Янек. Конспіратор з нього був точно такий, як із мене балерина погорілого пофранцисканського театру[49]…
Розбігшись, я вхопився за поручні і застрибнув на підніжку потяга. Ніхто нічим мені тепер не міг дорікнути, позаяк я їхав не у вагоні, а знадвору, отже, квиток для мене був не обов’язковий!
Ви так не їздили? Багато втратили!
Вітер, простір, швидкість і… майбутнє, що наближалося стрімко й невмолимо, переходячи за спиною в минуле…
Одним з найдавніших і найприємніших спогадів дитинства була поїздка в потязі.
За вікном пропливав величезний світ, вітер пригинав долу дерева, а мені було тепло і затишно біля маминих рук. Добре пам’ятаю дотик тих рук і пам’ятаю когось навпроти з пишними вусами, яких я трохи побоювався. Але мені обіцяли скору зустріч з татом, і я знав, що він мене захистить…
Скільки я потім напружував пам’ять, так і не зміг пригадати, зустрілися чи ні ми з татом по завершенню тієї поїздки. А спитати не було в кого…
Сонце, скрегочучи, рухалося в одному з нами керунку. Туди ж, за небокрай. По своїх небесних рейках. Минуле ховалося вдалині за пагорбами. А очікуване майбутнє…
Хочеться інколи мати оте майбутнє, от і мариться казна-що!
Насправді, я ніколи не замислювався, що робитиму після того, як зустрінуся зі своїм ворогом лицем до лиця. Майбутнього для мене після того не існувало.
І от те неіснуюче майбутнє настало.
І я виявився неготовим до нього.
Двері прочинилися, і в просвіті з’явилася руда шевелюра. Я мало не зірвався зі своєї підніжки.
— Я не вірив, що ти встигнеш нас наздогнати! — заходився він перекрикувати свист вітру і стукіт коліс. — Ти просто злетів на підніжку!
Два злочинці, за якими полює сам намісник краю з директором поліції, гарно так розмовляють на підніжці потяга у всіх перед очима! Я досі дивився на нього роззявивши рота, сподіваючись, що він усе зрозуміє і згине з-перед моїх очей! Але Янек мав нагальне питання й не збирався чекати з ним до зупинки локомотива.
— Довго ще до твого міста?!
І що ви думаєте? Замість того щоб гримнути на нього і заштовхати назад до вагона, я слухняно закрив рота і подивився вперед. Там уже маячили Кривчиці — знайомі околиці знайомого міста, яке я обов’язково розцілував би в обидві щічки, якби не треба було глипати в обидва ока, щоб не пропустити чергової маленької капості. А позаду…
У мене якось само собою вирвалося:
— Я буду жаліти…
Смикнув же за язик нечистий!
— …що не викупав тебе в болоті!
Пауза, бігме Боже, не помічалася. Янек, старанно вигинаючи шию, щоб розгледіти ті околиці, потрусив, мов пес, гривою, яку вітер ще більше розкуйовдив, і повернувся до мене.
Трясця! Він виявився розумнішим, ніж я думав!
— Жаліти? Розслабся! У нас попереду ще ціле життя, Мар’яне!
Ні, хлопче. Попереду — моє місто. Невже не чуєш, як воно промовляє: «Прошу пана до гілляки»? І не кажи потім, що ми тебе не попереджали!
8
Мій рідний двірець носив поважне ім’я свого фундатора і засновника Карла Людвіга і був наче складений докупи з різногабаритних кам’яниць на два, три і чотири поверхи. Мав чотири квадратові вежі з тонкими шпилями на вершечках, два парадні входи з мурованими наскрізними портиками, над якими містилися балкони і під якими вільно проїжджали фіакри, і два бічні службові входи. Був і критий перон позаду з так само шпилястими опорами, високою центральною аркою над трьома коліями для заїзду потягів і двома меншими арками по боках — для пасажирів.
Уже на під’їзді до двірця було видно, що люди з’їжджаються і сходяться до нього звідусіль. Вітати монарха-вигнанця, звісно.
Я повідомив Янеку, щоб чекав на мене біля стоянки фіакрів, бо там легко зникнути з поля зору поліції, а якщо мене не буде за півгодини, щоб ішов Городоцькою до церкви Святої Анни і питав там отця Альфонсо.
«Чому тебе не буде за півгодини? — встиг спитати Янек. — І хто такий отець Альфонсо?»
Але відповіді почути не встиг.
Бо я зістрибнув з підніжки потяга, не чекаючи зупинки.
Приземлився майже вдало. Провів його поглядом. Заспокоїв серце. Помаленьку перемістився до запасного локомотива з двома вагонами, які стояли тут на тупиковій колії.
Ще одна тупикова колія підходила майже впритул до дороги на Блоні[50], яка йшла сюди з самої Городоцької, чого мені, власне, й треба було. Але значно безпечнішим я вважав шлях навпростець повз військові склади, костопальню, яка одним своїм запахом відлякувала перехожих, повз трамвайну дирекцію і Городоцьке джерело через вулицю Бема[51] до Янівського гостинця[52], а вже ним повз казарми Фердинанда до кнайпи вуйка Фонся.
49
Францисканський театр (пофранцисканський, Зимовий або театр Булли) — перший стаціонарний мурований міський театр у Львові, перебудований і впорядкований у 1796 році у старому францисканському костелі Святого Хреста на теперішній вулиці Театральній. Під час революційних листопадових подій 1848 року був знищений артилерією.