Поки тривало сум’яття і переполох довкола королівських персон, я, звичайний смертний, мав можливість подолати цей шлях без пригод. Просто треба було взяти себе в руки і рушати.
По якімсь часі я практично це зробив. Тобто наказав собі взяти себе в руки. Але з місця так і не зрушив…
У просвіті між вагонами видно було, як площа перед двірцем заповнюється вишуканими каретами, легкими бричками, дешевими дрожками[53], поважними фірами, розтривоженими кіньми і зацікавленими людьми. Від споглядання цього строкатого стовпотворіння мене відволік знайомий голос, який витав над штрекою…
— Мар’яне, ти тут?!. Агов, Мар’яне!..
Я повільно сів, де стояв. Цікаво, скількох шпиків він привів за собою?
— Сюди!
Це було краще, аніж дозволяти йому блукати територією, повною поліції. Хоча за те, що він укотре мене не послухав, слід було збештати його на чім світ.
— Що ти тут робиш, Мар’яне? Ми ж домовилися зустрітися біля фіакрів?
Я подивився на нього і промовчав. Кого я обманюю?
Уперше я безмежно радів, що він мене не послухав.
— Я чекав-чекав, але там стільки народу, як на ярмарку! Здається, половина міста сюди прибула!
Половина міста? Сто двадцять тисяч люду в нашому місті, так що навряд чи…
— Тато розповідав мені про ваші Святоюрські ярмарки…
Немає вже тих ярмарків. Перевелися…
Отак усе може зникнути з лиця землі. Просто тому, що минув його час.
Я поглянув у просвіт між вагонами, чи ніхто цікавий не рушив сюди. «От і двірця нашого теж може колись не стати», — раптом подумалося мені… Хоча кому спаде на думку валити таке величне творіння людських рук?
Однак розмови про те, що двірець Карла Людвіга замалий для такого потужного руху між Віднем, Радивиловом і Тернополем, велися не один рік. От і чернівецький двірець збудували, щоб розвантажити цей. І хоча той був менш вишуканий, проте мав і портик, і арки, і балкончик над входом…
Поліції, мабуть, було не до нас. Поки що.
— Ти знаєш, кого всі прийшли зустрічати? — усівся біля мене на піщаному насипі Януш Губицький, начебто шляхтич з діда-прадіда, переповідаючи мені, батяру, останні вісті. — Не повіриш: болгарського князя Олександра Першого Баттенберга!
— Та йди… — «не повірив» я.
— Серйозно! Поки ми з тобою блукали лісами і болотами, заколотники-москвофіли позбавили його майна, коштів і престолу й переправили до Підволочиська, а він вислав звідти телеграму до князя Вільгельма Вюртемберзького, здається, головнокомандувача вашим гарнізоном, з проханням про допомогу. Це мені попутник мій розказав, який каретні майстерні має в Бродах. Каже, про цей день буде онукам своїм оповідати, якщо, звичайно, князь Олександр добереться сюди. Хто знає, що там у дорозі може трапитися?
— Ми з тобою знаємо, що може трапитися в дорозі…
— Хто такі ми, а хто князь Олександр!
— А хто такий князь Олександр?
— Як хто?! Я ж тобі казав, правитель Болгарії! Ага, знову іронізуєш. На відміну від нашої, його справа є справою всіх шляхетних людей! Його тітка, до речі, є мамою Олександра Третього, російського царя, а його матір’ю є донька графа Яна Гауке-Боссака, який був у тридцять першому військовим міністром уряду наших повстанців!
А моя мати була донькою личаківського чинбаря[54] і загинула від рук твого батька, начебто шляхетного чоловіка з родоводом, який сягає п’ятнадцятого століття, і тому твоя справа шляхетніша, ніж моя, так?
— Його Світлість — до речі, роздягненого — вигнали серед ночі з монаршої спальні і примусили зректися престолу. Шість днів уже, до речі, у дорозі…
Ну-от, майже про нас із тобою історія…
— Голого і босого? Навіть спіднього на ньому не зоставили?
— Я не знаю точно, Мар’яне, я тільки переповідаю тобі, що почув! Князя відправили до нас у супроводі жандармського полковника і якогось чиновника при виконанні окремих поручень — так казав бродівський каретник…
Яких поручень, я не став особливо допитуватися, прикидаючи про себе, скільки гарнізону підняв на ноги наш головнокомандувач, і як тепер пересуватися містом, запрудженим жандармами і військовими.
— А що фіакри, є вільні? — спитав я, лиш би щось спитати.
53
Дрожки — вид міського транспорту, відкритий одно-чи двоколісний екіпаж на дві людини і дитину.