Раптом примовляння припинилися.
Розплющивши очі, я наштовхнувся на стривожений погляд. Краще б я не відкривав очей. А ще краще, якби не вибрався сьогодні з-під потяга живим. Земля зітхнула б вільніше.
— Слідкуй, чи хтось не йде сюди… — сказав я, лиш би щось сказати.
— Сідай! — відповів він мені, зосереджений і безстрашний, як лев.
— Ми ще не прийшли, Яне.
Для тих, хто не зрозумів, — це я так жартую. А він — ніякої тобі реакції.
— Сідай, показуй ногу і говори, що треба робити!
— Вприся в землю… і не нахиляйся так…
Безперечно, жарти сьогодні відскакували від нього, як горох від усім відомої стінки.
— Що робити, я питаю?!
Ось що творить з людьми безстрашність. Я сів, обіцяючи своєму серцю, що це востаннє. Востаннє я дозволяю керувати собою своєму ворогові. Але звір мій глибоко в душі зітхнув з полегшенням…
— Однією рукою захопи стопу, іншою — литку. Не так, зверху… Янеку, ау!
— Так-так, я слухаю.
— Уяви собі, що це — двері, а це петля — і повільно, але сильно тягни в цей бік.
Можна сказати, мене від самого себе скрючило, а Янеку моєму, здається, надало певності. Поживемо — побачимо… Якщо поживемо ще трохи після цього.
— Зрозумів? Смикнеш на себе — і готово. Тільки смикати треба сильно, щоб хруснуло, але не різко.
От прийду додому — і вирву свій поганий язик! Але безстрашність не всім дається. Вона для тих, хто вічно робить не те: не там народжується, не з тим зав’язує дружбу, не туди пре на зламаний карк.
Нутрощі пронизало… і стихло.
— Ти як? — ледве дихаючи, промовив новоявлений цілитель. Я глянув у його зіниці.
— Ногу віддай.
Довго так дивитися я не витримував. Тому взявся зосереджено стягувати шийною хусткою пошкоджений суглоб.
— Треба палицю, — несподівано для мене сказав Янек і пішов ламати липу, що росла неподалік дороги до двірця.
Ще трохи — і він навчиться самостійно приймати рішення і втілювати їх у життя. А тоді, дізнавшись про мене правду, прийме рішення, якого я не зможу і не захочу змінити… Жити триста років — хіба одного цього вже не занадто?
— Ось! Думаю, підійде.
Костур справді був міцний і замашний, з таким і на жандарма можна піти… Коли повертатися додому вже не буде сенсу.
— Дякую.
— Дурниці.
Кому дурниці, а хто ніколи нікому не дякував…
— Ну як, можеш іти?.. Слава Богу! Якби ти знав, як я налякався!
Навіть налякавшись до смерті, ти ніколи не будеш боягузом, Януше Губицький! Бо безстрашність не купується на центральному ринку. Вона або з тобою, або повз тебе. І грошей не візьме, скільки не пропонуй. Я знаю, я пробував… Безстрашність — це коли можеш дивитися в зіниці своєї жертви і не сліпнути.
Гудок паротяга перекрив на мить усі інші звуки. Люди захвилювалися, репортери з фотографами займали вигідні місця, поліція намагалася налагодити порядок на станції і перонах…
Нас чекав не близький, але і не дуже далекий шлях. Знаний мною з дитинства.
Тільки сьогодні я чомусь виразно відчув, що йду цим шляхом востаннє…
9
Городоцька вулиця була вулицею мого дитинства. Народжений на Личакові, на другому кінці міста, я пам’ятав той час і ту дільницю дуже слабо, бо все своє свідоме життя провів тут, на цій вулиці.
Ми, батяри з Клепарова, проживаючи цілими родинами в жахливих редутах, недоїдаючи і рідко коли маючи в що вбратися, бачили там, потойбіч вулиці, багатих панів і пань, що походжали під парасольками, жили в чудових кам’яницях, їздили в особистих екіпажах, наказували особистим кучерам і лакеям, їли та пили в розкішних рестораціях і купували собі все, чого душа бажає, у не менш розкішних крамницях…
Ми всією душею ненавиділи наш світ і всіма силами намагалися відібрати частку багатства у світу їхнього. За останнє нас могли б похвалити соціалісти, якби не були так зайняті розповсюдженням брошурок та укриванням своїх зборищ від влади, за перше — магнати і мануфактурники, якби бідно́та не була для них суцільною сірою масою без імені й душі…
Тому ми були однаково чужими у всіх світах…
Проминувши казарми Фердинанда, де дислокувався, якщо не помиляюся, особовий склад корпусного артилерійського полку номер одинадцять, а також їхній військовий манеж і військові стайні, ми опинилися на роздоріжжі Янівської і Городоцької вулиць, при кінці вулиці Казимирівської[56], біля церкви Святої Анни.