Ковтнувши, я повільно, дуже повільно поклав ножа на стіл і зробив крок назад…
Щілина завширшки в чотири пальці була достатньо широкою, щоб пропустити кулю, і достатньо темною, щоб приховати в собі блиск ствола. А я був достатньо розумний, щоб зайвий раз не дриґатися при яскравому світлі нічної лампи.
— Стійте так, щоб я бачила вашого спільника.
А голос як у звичайної гаворучки!
Я відступив убік. Мій спільник, навіть не підозрюючи, яким високим титулом був щойно нагороджений, лежав на трьох зсунутих стільцях і мирно сопів у дві дзюрки.
— А тепер візьміть лампу й освітіть обличчя пораненого.
І що ви думаєте? Відставив стільця, узяв лампу і підійшов до бамбетля[73]. Без зайвих слів і рухів. Я сам, коли цілюся в когось, не люблю зайвих слів і рухів.
Поранений дуже переконливо вдавав, що збирається врізати дуба.
— Що ви там шепочете?
За час, поки я відвернувся, жінка встигла прошмигнути до кімнати і причинити за собою двері.
— Молитву, — сказав я. Цю молитву я вже якось промовляв над одним непритомним тілом. Так само на мене вже колись дивилися при цьому.
— Молитва — це добре.
Я стрепенувся. Так про молитви не говорили навіть найпалкіші безбожники.
«Вовчиця», — згадав я, і весь цей дім, сонний, незатишний, затемнений, навіяв порівняння з лігвом. Чудище всередині мене клацнуло зубами і кинулося зариватися в землю. Від сорому, звісно ж…
— Доброї ночі, — про всяк випадок ще раз привітався я, марно намагаючись згадати, як давно вона за мною спостерігала звідти, з-за дверей.
— Уже ранок, — відповіли мені, вказуючи на вікна за моєю спиною. Рукою, у якій тримали карабін. Той самий, у якого вовчий оскал.
Щось зрадницьки залоскотало в носі. Мабуть, летіла на всі боки шерсть мого звірятка, щоб йому провалитися зі своїм знаменитим чуттям.
— Покладіть лампу на стіл і відійдіть.
— Можу закластися, що ви не вперше розігруєте цей фокус. Меблі, тремтячі кроки на сходах мають переконати всіх, що ви безборонна і налякана до смерті жінка. І вам це вдалося, — підкинув я їй комплімент, чітко виконуючи при цьому вказівку. Де, цікаво, її навчали цьому?
От-от, цікався, може, змилуються над тобою й азбуку дадуть почитати…
Бо вона на мій комплімент не те що глянути — кашлянути не захотіла. Сіла за стіл навпроти мене, підсунула до себе ножа і задула нічник. Не випускаючи з рук карабіна. Того самого…
Я висварив себе у двадцять перше і взявся підшуковувати лагідні слова для двадцять другого разу. Такі, щоб вуйків фарш похвалою поряд із ними виявився. Не знайшов поки…
— Як вам спалося, прошу пані? — натомість став вправлятися в етикеті.
— А вам?
— Дякую, прошу пані, вельми добре. Давно так солодко не спав.
Відчуваєте, до чого істерика довела, — ввічливим зробився, як франт на недільному променаді на Гетьманських Валах[74]. Мав би капелюха — припідняв би його чинно, галантно, схилився б до пальчиків делікатних у шовковій рукавичці, тьфу! А ти рий землю, мій любий, рий…
— Давайте опустимо фальшиві реверанси, ми не на контрактах[75]: я не багата спадкоємиця і ви не зваблювати мене сюди прийшли… прошу пана, — поставила вона крапку в моїх придуркуватих люб’язностях. — Мене зовуть Агнешка Фарбі. А вас?
Напередодні я не розгледів її як слід: треба було вкладати пораненого, оглядати, промивати і припікати рану, заново її перев’язувати, уливати йому залишки вина крізь щільно стиснуті зуби. Тепер, при ранішньому світлі…
— Мар’ян. Мар’ян Добрянський, — без заминки відповів я, і вже потім похопився, що назвав їй справжнє ім’я. Справді, азбуку взяти почитати, чи що?
— Це з тих Добрянських, що гречкою тут колись промишляли?
Я кивнув, а горло стиснуло судомою. Були ще люди, які пам’ятали мою сім’ю…
— Ясно, — кивнула у відповідь змучено якось, відсторонено. І нічого не додала, дивлячись на погаслу гасову лампу.
«Сам винен», — огризнувся звір. Очманів від тепла, сухості, даху над головою, відчув себе захищеним, понадіявся на інстинкти і змився в нікуди, а тепер спробуй упоратися з байдужою, негарною, далекою від романтики і чоловічих чар прінцессен[76]. Опущені кутики очей і губ, суха шкіра, що лущилася на чолі й вилицях, брови нерівні, ніби їх хтось довго тер руками, старомодна традиційна для наших прабабок хустка із замусоленими кінчиками, бурякового кольору сукня з обтріпаним подолом, і вся вона якась старомодна й замусолена. Тільки карабін новенький, блискучий, на диво, добре припасований до її руки. Напевно, підібрала, поки я був у кухні, прислухаючись до затишшя нагорі.