— Крім того, будинок досить великий, важко, певно, у наш час тримати такі покої? Обігрів, прислуга, ремонти — усе коштує зараз недешево. Нагорі у вас, мабуть, аж три кімнати?
— Чотири, а вам для чого?
Перше і найосновніше моє призначення в житті — помститися Янушу Губицькому. Як добре, що у вас інше призначення, пані…
— Бачите, я…
— Бачу, не сліпа, знаю, про що думаєте, — вона швидко повернулася у свій попередній стан безвольності, що межує з апатією. Зі злістю я б міг упоратися, злість — це мені знайоме, а от з байдужістю… Знову не ту лінію поведінки обрав. Знову вовчиця стріляного горобця за пазуху засунула. Мабуть, мала своє, невідоме мені призначення в житті… — Гадаєте про себе, чи вдасться вам самому все добро винести, чи на підмогу прийдеться дружків кликати…
І це теж. Кожний дім я перш за все оцінював з позиції зломщика, прикидаючи в умі вірогідні розміри можливого улову. Бачила мене наскрізь. Тому, мабуть, так прагнула застрілити.
— Саме так, пані Агнешко, я вже віддавна збираюся зграндувати[77] вашу оселю, для того і поліціянта ледве живого приволік, маневр відволікаючий, так би мовити… А до кухні заскочив, бо гербатки[78] захотілося…
«А зупка?» — жалісно так шмигнув носом той вічно голодний, що в мені сидить.
— Гербатки? — пані тим часом глянула на нас обох так, ніби ми несповна розуму, потім на гербатник, на баняк із зупою і знову на нас. Неможливо було зрозуміти, що коїлося в неї всередині, а от у мене всередині панував суцільний бардак: звір, ридаючи, дряпав мені черево й орав благим матом: «Зупку дайте! Зупку! Зупку!»
Жінка нарешті підвелася зі стільця, узялася за гербатник, кинула на мене черговий не зрозумілий мені погляд («застрілити чи не застрілити?») і…
— Поки я заварюю гербату, можете брати зупу. Миски ви знаєте де…
Ніколи ще вказівок жінки я не виконував з таким завзяттям!
Миски, правда, витяг спочатку дві, із якимось сумнівом дивлячись на сплячого «спільника», але тільки-но грибний дух розтікся по хаті, як наш аристократ зіскочив з кріселок і навпомацки рушив до кухні. Коли він протер очі й побачив, чим ми за його відсутності займаємося, то вшанував мене таким докірливим поглядом, що ложка гарантовано мала б випасти в мене з руки.
Я акуратненько зачерпнув чергову порцію, уважно слідкуючи, щоб жодна краплинка не оминула мого рота. Фонсьова наука. Мати можливість і не скористатися нею — значить загубити себе у його очах. Причому загубити так надійно, що потім можна і не знайти себе зовсім… Або знайти в Полтві, що практично одне й те саме…
— Доброго ранку, шановна пані… Смачного вам почастунку, — тим часом спохопився він, похмуро спостерігаючи, як я на його очах безсовісно заковтую наступну порцію духмяної розкоші. І що дивно, не давлюся!
— Як вам спалося? — спитала в нього шановна пані, і собі вправно орудуючи ложкою.
— Ч-чудово, прошу пані! Хочу подякувати вам за гостинність… — ковтаючи слину, поштиво поклонився мій вельможа вовчиці. Ми з нею перезирнулися. «А що я казав!» — наче промовляв мій погляд.
Вона кліпнула раз, другий і витягла руку з-під столу. Янек знову ковтнув слину. Я вирішив не відволікатися на дурниці.
— Агнешка Фарбі, — повторно закинула вона свою вудочку. На те й вовчиця, щоб жовторотих пташенят одним кігтиком ловити.
Я зітхнув. Змусили-таки відволіктися.
— Станіслав Пшимоновський, — хутко продовжив я замість готового проковтнути наживку карасика. Так, я попався, так, але моє ім’я нікому, окрім місцевих жителів і зграї обірванців, нічого не скаже, мене повісять двійко грабарів на найближчому до цвинтаря дереві, щоб недалеко було нести, і навіть дивитися в мій бік не стануть, а його ім’я, мабуть, прогриміло вже на пів-Галіції[79], і як вішати його будуть, то з усіх куточків королівства зберуться, та обов’язково на центральній площі…
— А?.. Ага, я…
— Пане Пшимоновський?
— До… до ваших послуг, пані Фарбі.
— Беріть ось там миску і приєднуйтеся до нас.
Сама вона цього зробити не могла, оскільки на її колінах лежав карабін. І я міг поклястися, що в потрібну мить вона не змилить.
Коли Янек помітив цей предмет, він округлив очі і зворушливо приклав руку до грудей.
— Пані Агнешко, невже ви гадаєте, що ми можемо заподіяти вам лихо?
— Я — бідна вдова, і мені доводиться щохвилинно оборонятися від підступів світу цього…
Точно таку ж фразу могла промовити бувала хонте[80], приймаючи чергових клієнтів у себе в байзелі[81], але наскільки по-іншому це звучало б!