— Галантерейником був, магазин тримав на Галицькій площі…
Натерши пораненого розведеною з водою горіховою настоянкою і приклавши йому до чола примочки з бурякового соку, я став до вікна — високого, запорошеного, яке виходило на будинок Ремісничого товариства. Це був повернутий торцем до дороги міцний будинок, тинькований, на два поверхи, прикрашений лапідарним рустом, де часто робилися балі і забави для простого люду.
Я намилив собі підборіддя, звісно, краєм ока спостерігаючи за рештою.
Янек, звісно, сипав питаннячками. У кожного свої недоліки.
Раптом я вловив дещо цікаве.
— То ви, пані Агнешко, усі три кімнати здавали в оренду?
— Ми навіть постійних квартирантів мали, але після смерті…
— Перепрошую, а по скільки ви брали з них за добу? — уклинився я у їхню бесіду.
— По п’ять гульденів…
Я бачив у дзеркалі, як вона дещо здивувалася з мого запитання.
— Тепер беруть по шість. Кімнати одномісні?
Вона здивувалася ще більше.
— Дві — одно-, одна — двомісна…
— А чому припинили? Справа прибуткова, у місті у дні контрактів та ярмарків гостра нестача місць…
Фонсьо, правда, не полюбляє конкурентів, але я б із ним переговорив.
— Багато років минуло, кімнати вже не придатні, та й чоловік усім завідував…
— Я міг би глянути і сказати, придатні чи ні, усе решта — невелика мудрість. До речі, за останнім віянням з Європи, зараз повсюди відкривають так звані пансіони, де мешкають цілі сім’ї довший час. Тут, унизу, вони могли б збиратися на спільну трапезу…
Вона теребила пальцями пояс запаски[82]. «Якщо зацікавиться, виберемося з цієї халепи цілими й неушкодженими», — загадав я.
— Добре, йдемо. Ви — попереду.
«Чого б то ще такого загадати, не дуже мудрого? Якщо не впаду зі сходів, то не зламаю собі карку. А якщо впаду, то, може, пощастить і зламаю тільки ногу… А якщо все-таки карк, то значить, мені не пощастило…»
Кімнати перевершили всі сподівання.
— Крім кутової, підлога геть прогнила. А ці три — хоч завтра оголошення подавайте.
Вона скоса глянула на мене.
— Ну, не завтра. Треба побілити, а краще — наклеїти шпалери, перефарбувати вікна, двері й підлогу, вставити нові замки і…
— Ні!
— Добре, замки можна викреслити…
— Ні, нічого не треба. Дурна затія… — Її пересмикнуло, наче вона розм’якла всередині, а назовні стислася в клубок. Зі мною трапляється навпаки, коли я хочу когось увести в оману. Тепер знатиму, як загадувати нездійсненне…
— Сходжу на базар, треба щось прикупити на обід і вечерю.
Зі сходів я бачив, як вона вбрала плащ і сховала під ним зброю. І вона знала, що я це бачу. І хотіла, щоб її спровокували. Дією, словом — неважливо. Вона дуже хотіла спустити курок. І подивитися, що з цього вийде.
Після її виходу я сів на сходинку — скрипучу і вичовгану, наче навмисне під мене змайстровану, — і задумався. Куди йти і що там, куди ми прийдемо, робити? Те, що капітан отримав наводку, — і немовляті зрозуміло, але чому нас не взяли на гарячому, з товаром? Може, той, хто нас здав, хотів зберегти товар, а прибрати лише виконавців? Тоді як він збирався довести нашу причетність до скоєного? Чи ніхто нікому нічого доводити не збирався?..
А якщо ниточка тягнеться до одного згорілого палацу, точніше — руїн цього палацу і тих, які залишилися там безкарними?.. Можна було, звісно, провести вилазку до всевідаючого вуйка Фонся, та раптом через зникнення капітана вся місцева поліція на вухах за кожним кутом стоїть і нас, рідненьких, чекає? А якщо вдова лише за тим і вийшла, щоб поліцію з вух на ноги поставити?
Особисто я не знаю шкідливішого заняття, аніж сидіти і думку гадати. Піти полежати, чи що?
Блиск леза подіяв, мов ковток заспокійливого. Повернувши ножа на місце, я вирішив почекати з рішеннями і… І раптом зрозумів вдову з повадками вовчиці. Залишившись на самоті в будинку з чотирма кімнатами нагорі, вона блукала цими кімнатами і думала, як я зараз думав, з осторогою дивлячись на двері, як я зараз дивився, і не знаючи, чого чекати від зовнішнього світу, як не знав зараз я.
І я врешті зрозумів, яку лінію поведінки мені обрати.
11
Здається, я перевірив усюди. Кожний закамарок, кожну шухлядку, скриню, шкатулку, коробочку, кожне більш-менш пригоже пуделко, усі потаємні місця під матрацами, у погребі, у крупах і солі, за гобеленами, картинами, килимами, образами, під обшивкою меблів, сукенок, чоловічих строїв… Усе замкнене було відчинено, усе коштовне перераховано, усі статки обліковані… Причому ні пилюка, ні хитро залишені всюди сигнальні повідомлення — ниточки чи павутинки, — порушення вигляду чи місця розташування яких могло свідчити про незаконне вторгнення, не були мною ушкоджені, що означало — я міг собою пишатися.