Це був наче іспит за все моє дотеперішнє життя, за все, що я вивчив і в чому набув певної, не найгіршої кваліфікації. Іспит зі злодійства.
Янека я попросив обміряти вікна, двері і підлоги у всіх чотирьох кімнатах нагорі, які ми начебто отримали наказ полагодити за час свого квартирування тут, мотивуючи свою незадіяність у цих роботах необхідністю скласти план подальших дій. Не знаю, чи повірив бувший пан моїм недолугим поясненням, але, певно, йому теж хотілося зайняти себе чимось, що не відгонило кров’ю, зброєю і смертю.
Поранений усе ще не збирався ощасливити нас своєю притомністю і тихо трусився під ковдрою, сіро-блідий, мов день за вікном.
Тому на момент приходу господині усі ми втрьох — можна сказати — працювали на славу.
Коли вхідні двері відчинилися, я сидів на тій самій сходинці і підбивав в умі цифри проведеної мною інспекції. Курив пес файку на довгім цибуху, значить. Для тих, хто не зрозумів, — це про мене.
Господиня поставила на підлогу кошик з провіантом і стріпала краплі дощу зі свого каптура. Моє місто любило дощі так, як навіть спрагла пустеля їх не любила. Спрагле місто спраглих людей.
А той пес із файкою спалив собі вухо. І де це вухо тепер — дитяча лічилка так толком пояснити і не могла… От і я сидів та думав, чи випаде мені колись нагода напитися досхочу, чи доведеться до смерті горіти в полум’ї. Те полум’я, куди мене вкинуть після смерті, уже буде звичним і рідним. Наче дощ у моєму місті.
— Я все перевірив, — сказав я їй, не встаючи. Нехай пробачить мені етикет, але коли ви підведетеся зі сходів назустріч жінці зі зброєю, то будете нависати над нею, мов загроза, а це викличе вибухонебезпечну реакцію. Одне тішило: господиня не виглядала на таку, що дотримувалася етикету завжди і всюди.
Мовчки дивилася на мене від дверей, а з плаща на підлогу скапували краплі дощу. З плаща, під яким ховався карабін.
— Двадцять асигнацій на суму дві тисячі золотих ринських, вісім штук коштовностей, із яких рубіновй набір — нашийник плюс сережки — потягне на п’ятсот гульденів, готівка на суму десять тисяч золотих ринських… — Хочете, щоб жінка не зводила з вас очей, — вкажіть їй, де заховані її найбільші скарби. Матимете кілька секунд, поки вона прикидатиме, як їх у вас відібрати і що з вами зробити після цього.
— Можете перевірити, вони на своїх місцях. Я хотів показати вам, що не збираюся грабувати ваш дім. І я можу гарантувати вам, що ніхто не дізнається про все це добро… принаймні, від мене…
Таким чином я признавався їй, хто я такий і чим промишляю. Як інші признаються на сповіді. Бо вичерпав усі звичні методи впливу. Бо до сповіді мені — як моєму місту до пустелі.
— Ви зі свого боку можете не вірити моїм гарантіям. Я б не повірив. Ви можете викликати жандармів. Був би я сам — мене б тут не було за секунду. Але я не сам.
Жінка зі зброєю мовчала. Дощ сильніше застукотів по ґанку. Я вже й забув, коли комусь говорив правду.
— Тому нам потрібна фора. Кілька годин, кілька діб — скільки буде ваша ласка на те. Мій… спільник говорив, що ми зможемо відплатити вам тим, що в наших силах. Ми справді зможемо, якщо дозволите.
Мовчала. Ще не вирішила. Дощ переходив у зливу. Розрішення[83] таким, як я, не дають. Бо ми не просимо.
— Я також знайшов одяг… чоловічий… у шафі. То вашого покійного чоловіка? — спитав те, що було в моїй інспекції знайдено найважливіше.
Вона вперше за весь мій монолог стрепенулася. Закусила губу, озирнулася, наче в пошуках названої мною шафи, глянула на свої черевики з болотом, а тоді на кошик.
— Можете взяти… дещо з одягу. А я тут купила… дещо з продуктів, — підняла на мене очі, майже чорні, майже опанувавши себе… — Цього разу готуватиму я.
Ця жінка з повадками вовчиці дала мені відстрочку. Просто так. Як дають юшку приблудній голодній собаці. Наче боязно, а руку з мискою простягають, і погладити навіть пробують. Хоча собака ця може й вкусити, сказано ж — приблуда.
Я підхопив кошика і рушив до кухні. Ми не горді: юшка — то юшка. Для мого звіра одна дяка — що за рибу, що за рака. Аби поближче до вогню. Мерзнемо ми, коли немає сонця поблизу.
А в кабінеті директора поліції на розі вулиць Театральної і Скарбківської[84] Владислав Крачковський чекав із надважливим донесенням капітана військово-поліційної сторожі Роберта Франца. Капітан десь барився, і директор укотре спробував зосередитися на словах радника поліції Мариновського, свого заступника й тезки. Той доповідав про обурення міщан діями влади щодо неналежної підготовки до недавнього візиту болгарського князя Олександра Першого Баттенберга, розмахуючи перед собою останнім номером газети «Діло»: