— Він нас відпустив? — півгодини по тому, згадавши, як давно нікого ні про що не розпитував, вражено видихнув Янек, коли ми з галопу перейшли на рись. — Він нас відпустив… — відповів він сам собі, коли ми зупинилися в затінку дерев. Кайзервальд[99] наче не мав нічого проти.
Ну що за звичка ставити запитання, на які знаєш відповіді?! Але з мене зараз можна було коц плести, з тороками…
— Угу, — непрощенно мрійливим тоном погодився я, потопаючи в очах бажаної і знову моєї жінки. Навіть таким, як я, інколи, мабуть, недогледівши, що й до чого, дарували її, Свободу, просто так! Як дарують кістку голодному псу-приблуді. Але ми були й цьому раді…
Як ваші справи, моя найясніша Пані? Усе гаразд? Я тішуся!
— Але ж він нас упізнав… і ножа упізнав, яким його… — продовжував розмовляти сам із собою мій спільник. Кайзервальд шумів над головою молодими деревцями. Копець Люблінської унії[100] врізався в небо лисим горбом. — А раптом він передумає і кинеться за нами навздогін?..
Ви приголомшливо виглядаєте! Ви завжди так виглядаєте? Не помічав…
— Знаєш, а я вже подумав, що це кінець…
Чим же мені нагодувати вас і напоїти? Де покласти спати? Вам нічого не треба, моя Пані? Лише любові? Боже мій, яка дрібниця!
— Куди ж нам тепер, га?
Як добре дихається зараз, як вільно… Невже ви справді повернулися до мене? Невже?..
— Ти щось сказав, Мар’яне?
Я витяг пачку австрійських гульденів і швидко переклав зі своєї руки в руку Янека.
— Тримай.
— Ти що? Я не візьму від тебе грошей!
— Це позичка. Потім віддаси. У мене невеликі проценти.
— Ні-ні, я в борг теж не хочу… Я не збираюся жити на…
— Що?
Кайзервальд весь був начинений деревами, тому Януш не міг довго задкувати без небезпеки рано чи пізно наткнутися на одне з них.
— На брудні гроші?! Давай, скажи це! Скажи мені, що я двадцять три роки живу на брудні гроші!
— Я не маю на увазі тебе…
— А кого?! Чи не себе часом? Наші з вами грошики, пане, виявилися на один копил, однаково заплямлені й однаково тхнуть!
— Я не хотів тебе образити…
Життя часто-густо начинене недолюдками, і якщо довго задкувати, рано чи пізно обов’язково наткнешся на котрогось із них… Для тих, хто не зрозумів, — це я про Янека. Відступаючи перед життєвими незгодами, він незчувся, як напоровся на мене. І замість того, щоб швидко витягти шаблю, узявся просити вибачення.
Парочки з ажурними парасольками й округлими за останньою модою «казанками»[101] зачали нагло зиркати в наш бік. Я потяг Янека в глибину гаю. А він раптом спинився. І спитав зовсім іншим, не своїм голосом:
— Стривай. Звідки ти їх… узяв?
Там, де взяв, уже нема.
Янек подивився на мене, а потім на гроші. І вперше я помітив на його обличчі сумнів. Уперше щодо мене…
— Ти це в неї… у пані Агнешки?.. Як? Після всього, що вона для нас зробила?..
А сумнів — то така зараза, яка може зробити те, чого не зроблять тисячі ворогів. Може вбити тебе зсередини.
— Купиш собі одяг на Кракідалах[102] — це в першу чергу. Провіанту накупиш — йди до Нафтули, там дешевше. І обов’язково там скуштуй флячок, там дуже добрі флячки подають. Потім на поштових перекладних доїдеш до Борислава, знайдеш там — запам’ятай — Стаха Литвина з копалень Французької компанії. Він переправить тебе через Карпати і дасть координати тих, хто зможе відправити тебе до Іспанії…
— Собі теж узяв? Стільки ж? — його голос тремтів, але це не означало, що він боявся. Це означало, що йому було бридко перебувати зі мною на одній частині світу.
— Основне твоє завдання — добратися до океану. А там уже рукою подати до Америки.
Я зібрався його від себе звільнити. Я сам від себе зібрався звільнитися. Але знав, що ніхто мені цього не дозволить. Тому я вже бачив, як проведу в підземеллях мого міста решту свого життя, ховаючись разом зі щурами від сонячного світла.
— І основне: на площі Святого Духа[103] живе такий собі Крейцер, там його всі знають, купиш собі новий паспорт. У нього дорого, але надійно. Запам’ятав?
У вуйка Фонся за давнім звичаєм можна було б узяти те ж саме дешевше, але він може спитати: «А де ж мої гульдени за оборудку на площі Марії Сніжної, панове?» — і що ми тоді йому казатимемо?
100
Копець Люблінської унії — штучний пагорб, насипаний у 1869–1906 роках на вершині Замкової Гори до 300-ліття Люблінської унії.
102
Кракідали — міський ринок на Краківській площі (тепер — площа Ярослава Осмомисла), у ширшому значенні — єврейська дільниця в Жовківському передмісті.