Прийшли по мою душу. Можна було б, звісно, дременути через вікно, а там битим шляхом до Кривчиць, а звідти…
Можна було б.
Я тихо вислизнув за двері й опинився серед гамору, запахів і метушні мордовні[111], де про чистоту і хороші манери знали хіба з чуток. Та й то не дуже йняли цим чуткам віри…
Новоприбула компанія вже була добряче напідпитку. Окрім трьох…
Вони за мною й попленталися. Наче їм раптом закортіло на свіже повітря.
Вовка ноги годують. А вовкулаку?
— Та йой, як давненько ми тебе тутка не виділи! — почав плескати мене по плечах Хохля — круглолиций фацет, який своїм добродушним виглядом не одного зустрічного ввів в оману. — Гадаємо, чи в урльоп подався, чи фест фунястим ся зробив, зачав гелтуватися, аж забув за камратів своїх![112]
Харцизяка, здоровенний хлоп зі, здавалося, ніколи не чесаним волоссям і бородою, піддакнув:
— Я аж зиза дістав[113], коли тебе тутка зовидів! Кажу Сервусу, може, я кіксую[114], і то не Племінник? А Сервус: та нє, не кіксуєш, каже, правда, Сервусе?
Той, кого Харцизяка штовхнув, — спритний, невеличкий, банькатий, мав таке прізвисько[115], бо за гарного настрою любив із усіма на вулиці вітатися, навіть із дзядами і «анге́лами»[116], а за поганого навіть свої обходили його здалеку. Видно, був нині в гуморі, бо кивнув головою, не перестаючи шкіритися на весь садок.
— Нє, кажу, Харцизяко, наш то скурвий син!
Усі троє були кіндетами[117], і «мокрі» справи були їхньою основною професією в житті.
— Не пригадую, коли я вас цімборами[118] звав…
— Та йой, як він теперичка заговорив, знати нас теперичка не хоче, чи як, пановля?
— Ага, параграфа[119] має, дивиться на нас, як на мале пиво, хоче же би ми йому дали в храпи[120]?
— Ще має всі квали цілі і пахняр[121] не зламаний, то, може, му’ поможемо?..
— Ціхутко, пановля, не зачинаймо пацалихи на галь-паль,[122] — Сервус точно мав сьогодні чудовий настрій, раз узявся відмовляти своїх кумплів[123] від улюбленої справи. Я трохи розслабив руку з костуром. Трохи. — Антін інтересується, чи правда, шо ти Фонсів гелд заіванив і тут у нас в льоху задекувався?[124]
Он воно що! За тиждень вісточка про моє зникнення разом із касою розлетілася по всіх околицях.
— А правда, же Антін знав про хатранку на Марії Сніжної і ніц нікому не мовив? — двигнув я їм у відповідь. Не збрехав, але і правди не сказав…
Чому я одразу не подався до Фонся, спитаєте ви? Бо хотів задати оце питаннячко і подивитися на реакцію.
Вони перезирнулися. На їхніх циферблатах[125] навіть світло, що скупо лилося із дверей і вікон шинку, зовсім тьмяніло і блякло…
— Яку хатранку?
— Так-от у нього і спитайте…
Було ще одне питаннячко, на яке я хотів отримати відповідь.
— А Цвібака[126] тутай десь не стрічали? — наче між іншим закинув я.
Вони знову перезирнулися. Зовсім темними зробилися їхні писки. Й усмішки зовсім поквасніли…
Цвібаком кликали кіндата з Жовківського передмістя, який понад усе любив солодощі і напихався ними, де тільки міг.
Понад солодощі він любив тільки мордувати людей. А якщо за цих людей йому ще й заплачено, то любов його удесятерялася.
— Свіркуєш[127], нє? Де ми, а де Цвібак!
Не спитали, навіщо він мені здався, не дерли лаха[128] з того, що я ним цікавлюся… Отже, говорили з ним… або про нього. Знали, що сталося. Отже, він десь неподалік.
Це був перший мій успіх у довгій шерезі невдач.
Хоча ні. Їх було троє, а я один. Тому, швидше, перша невдача, яка приведе до успіху. Якщо костур не підведе.
— І передайте, що Фонсьо завтра все до цента знайде… Де — він знає.
— А як не знайде?
— А як не все?
— Ваша справа — маленька, передали — і знову пішли кірити[129]. І писки один одному магуляти[130], чим сильніше, тим краще.
— А чому нам не даси, ми б віднесли…
— Вам віддати? Бару[131]? Хтів би м, та не можу. Аж жаль ми дупу стиснув…
— Хочеш майхер[132] під бік?
— Тоді Фонсьо недоотримає заробленого. А оскільки мене вже на цьому світі не буде, з кого він спитає, ану здогадайтеся?